Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Віталій вирушив «до себе», заприсягнувшись приймати антибіотики та виконувати рекомендації, серед яких тимчасова відмова від спиртного. Не знаю, як з рештою пунктів, але «постільний режим» тривав для нього лише два дні, адже саме через стільки часу за випадково упущеними словами Артура вони підписували черговий договір з черговими партнерами.

Хоч Артур ні слова не додав до фрази «все залагоджено», віра в це зміцнювалася з кожним днем. Ні поліція, ні люди цього самого Джокера не опинилися у нас на порозі, а кількість охорони невдовзя скоротилася до звичної.

Якось Артур запропонував покататися, і я, яка два з половиною місяці не виходила за ворота особняка, погодилася з радістю. І поки ми їхали засніженими вулицями, з цікавістю розглядала околиці. Виявляється, Артур жив у передмісті столиці. Зовсім недалеко справжнісінький ліс і річка, а найближчі будинки лише за пару кілометрів.

Незабаром ми зупинилися біля місцевої лікарні. Відреставрована будівля виглядала чудово, і, якби не напис «обласна лікарня», я вирішила б, що це приватна клініка. Артур сказав, що ми «до Валіка у гості».

– Ну що, подобається нова робота? - як би між іншим запитав мене головлікар, перервавши розмову «ні про що».

- В сенсі? - здивувалася я.

- У сенсі, що мені не завадять ще одні талановиті руки. І якщо ти згодна, можеш завтра приступити.

Я ледве стрималася, щоби не застрибати і не заплескати в долоні. Але почуття, що охопили мене, вже точно позначилися на обличчі, адже знову я побачила на обличчі Артура подобу посмішки.

Страх, звісно, нікуди не подівся. Але вельми специфічна увага Валентина та Миколи – завідувача відділення, що полягала в тому, що обидва «ганяли» мене більше, ніж інших лікарів, зіграла свою позитивну роль. Вони обоє були задоволені. Справді, а не через моє перебування «протеже» людини, яка від і до фінансувала лікарню та поліклініку при ній. Мешканці передмістя проходили тут повністю безкоштовні обстеження та лікування, також Артур фінансував місцеву станцію швидкої допомоги. І про це ніхто не знав. Будь-який інший обов'язково використав би факт філантропства на свою користь, але не Барінов.

Тому що хотів для всіх здаватися гіршим, ніж він є.

Але це я розумію набагато пізніше.

А поки що я з головою поринула в роботу. День за днем долаючи страх помилитися, я поступово знову набувала впевненості в собі. Але одного разу, коли я пояснювала деталі майбутньої операції пацієнтці, та не приховувала недовіри та відкрито запитала:

- Невже, оперуватимете ви? Не зрозумійте неправильно, але ви така молода.

Подібні питання в різних інтерпретаціях були мені не в новинку, а ось необхідність відповідати відпала вперше.

- Та не хвилюйтеся, - ласкаво сказала її сусідка по палаті, - і не дивіться, що дівчинка зовсім золоті руки в неї.

Від цих слів грудка підкотила до горла. Така щира подяка була цінніша за похвали від наставників, вона буквально надавала мені крила.

Багато роботи та невимушеного спілкування з людьми відволікали від переживань та турбот. Поступово біль змінився щемною тугою, що зіщулилася десь у глибині душі. Обручку Джейка я знімала лише перед операціями, а так ні на хвилину з нею не розлучалася. Вона було пам'яттю про те, інше життя, в яке наївна дівчинка Еліза, кинулася немов у вир. Я подорослішала. Не могла б сказати, в який з минулих днів, але в тому, що сталося саме це, не сумнівалася. Адже зрозуміла, що зовсім не знала ні Костю, ні Джейка. Зустрічалася три роки з першим, прожила майже вісім місяців із другим, але швидше вигадувала, ніж дізнавалася, якими вони насправді були. Оболонок – спокійної, надійної та розумної; скаженої, некерованої, сексуальної та самовдоволеної - було достатньо для обох моїх казок. Першої - в якій "він" ідеальний майбутній чоловік, і другої - в якій "він" самий-самий, до нестями коханий і бажаний. Яка частина цих казок була реальністю? На той момент мені здавалося, що знаю точно.

Але тепер усе було інакше. І це лякало так, як ніколи раніше. Щоразу, як змушувала себе обдумати те, що відбувається і, найголовніше, власне до нього ставлення і розставити всі крапки над «і» у своїй голові, тільки заплутувалася ще більше. У собі та в ньому. В Артурі. І справа була не тільки в тому, що я не боялася його. Але у тому, що починала відчувати цього чоловіка. Бачила в його сірих очах океан емоцій – сильних, суперечливих тих, що приховані від усіх, включаючи мене. Раніше. І як тільки я могла думати, що їх у нього немає. Як могла не помічати, не відчувати… У диханні, жестах, тембрі голосу.

Ми мало говорили, але кожне сказане слово було сповнене сенсу. Поступово почали проводити разом майже весь вільний час. Гуляли лісом і біля річки, милуючись природою, що прокидається. Звичайно, у супроводі охорони, але в такі хвилини я не помічала її. Жадібно слухала кожне сказане Артуром слово, захоплюючись тим, як все злагоджено працює в його холдингу, його бездоганним читацьким смаком і тим, як чоловік резюмує ту чи іншу подію в книгах, фільмах або реальності.

Одного дня на подвір'ї намалювалася одна з найбезпечніших моделей автомобіля, і Артур запропонував мені вчитися водити. Я страшенно боялася сідати за кермо з моменту, як мало не розбила машину Джейка після його аналогічної пропозиції.

- Боїшся? - Артур насмішкувато зігнув брову. - Повертатися до роботи теж боялася, проте Валік та пацієнти від тебе у захваті.

- Тільки потім не кажи, що не попереджала, - про те, що здалася, я ні секунди не шкодувала.

Ми їздили спочатку паркуванням, потім порожніми дорогами. Артур прибрав руку з керма, тільки переконавшись, що у мене все під контролем, але все одно продовжував підстраховувати. І незабаром я справді перестала боятися. А він ретельно пояснював правила, потім за день-два питав про них. Розуміти і запам'ятовувати завдяки Артуру було просто настільки, що я не тільки вкрай рідко неправильно відповідала на цих імпровізованих іспитах, але й досить швидко почала майже інстинктивно застосовувати знання на практиці. А ще зміцнюватись у розумінні, наскільки Артур талановитий та терплячий наставник. Принаймні для мене.