Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

— Я - його дружина, - уперто повторила я і простягла на доказ свою руку, показуючи шлюбне татуювання.

— Та як ти посміла! - раптом закричала молодша герцогиня Нортрон і, зіскочивши зі свого місця, завзято кинулася до мене. Я навіть схаменутися не встигла, як вона схопила мою руку і уважно розглядала... мою обручку. - Мамо, це нахабна злодійка! Звідки воно у тебе? Це моє кільце!

— Цей перстень мені вчора подарував Деміан. Він сказав, що воно належить мені за правом, - вирвала я свою руку.

— За правом? - ще більше обурюючись, закричала дівчина.

— Це фамільний перстень нашої родини, — суворо заговорила жінка, що сиділа за столом, холодним поглядом оглядаючи мене з ніг до голови. - Звідки він у тебе?

— Я вам уже відповіла, — зробила я крок назад від розлюченої мегери. - Де Деміан? Коли він повернеться?

— Якби він... був би твоїм чоловіком, ти б знала про це, — з легким скептицизмом відповіла жінка. - Дез, сядь за стіл.

— Він... учора довго працював, а я після довгої поїздки сильно втомилася і, мабуть...

— Покличте Софі, — звернулася жінка до лакея, що тихо стояв у кутку кімнати.

Я зовсім нічого не розуміла, що відбувається. Якого Хаосу мій чоловік нічого не сказав мені про свою родину? І чому він нічого не розповів про мене їм?

— Можете запитати у прислуги. Вчора після прибуття Деміан представив мене їм як свою дружину.

Не розумію, чому я ще маю виправдовуватися?

— І хіба моє татуювання не свідчить про наш із ним шлюб?

— Усі подружжя мають свої татуювання. Деміан його ніколи не мав. А щоб визнати тебе... його дружиною, - зробила паузу герцогиня, - треба звірити візерунки двох татуювань.

— Але він одружений зі мною вже давно. Як це Ви не бачили його...

— Як давно? – уточнила вона.

Я розуміла, що вся наша історія зі шлюбом зараз виглядатиме ще безглуздіше.

— Вісім років.

Було образливо чути їхній сміх, але з іншого боку, я розуміла їх. Адже сама дізналася про наш шлюб із герцогом лише тиждень тому. Тільки невже він також наклав закляття невидимості на своє татуювання? Хоча... не дивно. Дивно лише, що на маскараді він її не приховував. Може, лише від своїх родичів?

До їдальні увійшла Софі. Сьогодні, при світлі дня, я краще її розглянула. На звичайну економку вона була зовсім не схожа. Логічно. Вона ж коханка господаря. Невже з нею рахуються його мати та сестра? Дивні в них стосунки.

— Доброго ранку, леді, — промовила важким голосом Софі і трохи схилила голову у привітанні. Вона окинула мене побіжним поглядом і зупинилася біля матері Деміана.

— Доброго ранку, Софі. Ти знаєш, хто ця дівчина?

— Ні. Вперше її бачу. А хто вона, леді Ірен?

— Дружина Деміана, - пирхнула молода герцогиня.

— Дружина? - здивувалася Софі і також подивилася на мене. - Мабуть, Деміан забув мені учора сказати про таку... важливу подію в його житті.

— Натомість він не забув сказати мені про Вас, Софі, як про свою коханку, — у свою чергу видала я.

На її губах промайнула легка усмішка.

— Це лестить мені, - і я прикусила собі язика.

— Це дівчисько каже, що мій брат представив її нашій прислугі, як свою дружину.

— Давайте перевіримо, - знизала плечима економка і покликала Івілі, яка стояла за дверима, дворецького та ще кілька слуг. Господиня будинку в них спитала, хто я така, і в мене навіть серце на мить зупинилося, як затяглася тиша. Здавалося, що прислуга дещо схвильована і збентежена такими розпитуваннями. Вони кидали погляди на мене, на Софі та на герцогиню. Але я зітхнула з полегшенням, коли хоч і несміливо, але вони таки підтвердили мої слова.

Мати Деміана стала ще більш похмурою. Вона прогнала всіх слуг, але залишила Софі, яку навіть запросила сісти за стіл. А я так і залишилася стояти, ніби справді якась злодійка, яку застали зненацька і тепер вирішувалась моя доля.

— Так-так-так, - постукуючи нігтиком по столу, тихенько промовила Ірен. - По-перше, зніми свою обручку і віддай її мені. Це фамільний перстень, і він не повинен бути у будь-кого.

— Мені його дав Ваш син, якщо він вимагатиме його назад, я без проблем віддам його йому. Але не Вам, – заявила я. - І ще раз питаю, коли прибуде Деміан.

— Ого, а в неї ще є гонор? - фиркнула Дез.

Жінка повільно підвелася і пройшла до мене. Висока, з королівською поставою та гордо піднятою головою. Їй би королевою бути, а не герцогинею. Але тільки ось я не очікувала, як ця «королева» дуже спритно і несподівано схопить мене за руку і зніме з пальця обручку.

— Вона поки що залишиться у мене до повернення Деміана. Якщо він вважатиме за потрібне його віддати тобі, то зробить це... знову, - спокійно промовила жінка повертаючись на своє місце. - Софі, мій син сказав, коли повернеться?

— Так, леді Ірен. Він обіцяв повернутися до вечері, – тихим, приємним голоском відповіла економка.

— Ось і зачекаємо на його роз'яснення. А поки що... - жінка примружившись дивилася на мене. - Сніданок принесуть тобі до кімнати, яку ти зараз займаєш. Поки що ти вільна.