Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

– Я… так!

Горі задумливо нахилив голову. Він вів далі:

– І ти вважаєш, це зробив Собек?

– А хто ще міг це зробити? Пригадай, як він убив змію. Пригадай, з якими словами він вийшов того дня – того дня, коли вона померла – з головної зали.

– Так, я пам’ятаю, що він сказав. Але ті, хто багато говорить, не завжди здатні на вчинки.

– А ти, ти не гадаєш, що її вбили?

– Гадаю, Ренісенб, гадаю… Та зрештою, це лише моя думка. Доказів у мене немає. Сумніваюся, що їх узагалі можливо знайти. Тому я й порадив Імхотепові зупинитися на тому, що це нещасний випадок. Навіть якщо хтось і штовхнув Нофрет, ми ніколи не дізнаємося, хто.

– Тобто ти не вважаєш, що це зробив Собек?

– Я так не вважаю. Але як я вже сказав, ми ніколи не дізнаємося напевне, тож краще про це не думати.

– Але якщо не Собек, то хто?

Горі похитав головою.

– Що як я висловлю думку, а вона виявиться хибною. Ні, краще мовчати…

– Але тоді ми ніколи не з’ясуємо правди.

– Можливо… – Горі вагався. – Можливо, це й на краще.

– Не знати?

– Не знати.

Ренісенб тремтіла.

– Але тоді… О, Горі, мені страшно!

Частина третя. Літо

Розділ одинадцятий. Літо: місяць перший, день одинадцятий

Завершилися останні обряди, прозвучали останні заклинання. Монту, верховний жрець Храму Хатор, ретельно підмів усипальницю віником із церуани, промовляючи замовляння, щоб усередині не лишилося й сліду злих духів.

Потім гробницю запечатали, а все, що лишилося від роботи бальзамувальників: горщики з натроном, сіль, тканину, що контактувала з тілом, – заховали в маленький грот поряд і теж запечатали.

Імхотеп розправив плечі, глибоко вдихнув і розслабив скорботне обличчя. Все було зроблено як слід. Нофрет поховали, як велів звичай, не шкодуючи грошей (хоча, на думку чоловіка, деякі витрати були надмірними).

Він обмінявся кількома репліками з жерцями, які, закінчивши службу, перетворилися на звичайних людей. Усі спускалися до будинку, де на них чекали поминальні частування. Імхотеп обговорював із Верховним жерцем останні зміни в політичній ситуації.

Фіви швидко перетворювалися на могутнє місто. Ймовірно, невдовзі Єгипет знов об’єднається під владою одного правителя, і тоді відновиться Золота доба будівельників пірамід.

Монту шанобливо та схвально відгукувався про фараона Небхепетра Ментухотепа. Відмінний воїн і благочестивий чоловік. Боягузлива зіпсована Північ навряд чи зможе протистояти йому. Об’єднаний Єгипет – ось що нам потрібно. Фівам це, безумовно, обіцятиме велике майбутнє…

Чоловіки прямували до будинку, обговорюючи прийдешні часи.

Ренісенб озирнулася на скелю та запечатану усипальницю.

– Що ж, от і все, – пробурмотіла вона. Її охопило відчуття полегкості. Вона чогось боялася, сама не розуміючи, чого. Того, що в останню хвилину з чиїхось вуст вирветься звинувачення? Але все пройшло надзвичайно гладко. Нофрет поховали як слід, за всіма вимогами релігії.

Все закінчилося.

Генет пробурмотіла собі під носа:

– Сподіваюся на це, о як же я сподіваюся, Ренісенб.

Та повернулася до служниці.

– Ти про що, Генет?

Генет намагалася не зустрічатися з нею очима.

– Сподіваюся, що це дійсно кінець, кажу. Часом те, що ми вважаємо кінцем, виявляється початком. А це нам зовсім не підходить.

Ренісенб сердито озвалася:

– Що ти маєш на увазі, Генет? На що ти натякаєш?

– Ні на що я не натякаю, Ренісенб. Нащо це мені? Нофрет поховали, усі задоволені. Тож усе саме так, як і має бути.

Дівчина вимогливо запитала:

– Батько питав у тебе, що ти думаєш про смерть Нофрет?

– Звісно, Ренісенб. Він чітко дав зрозуміти, що я мушу викласти йому всі свої міркування.

– І що ти йому сказала?

– Ну, звісно, я сказала йому, що то був нещасний випадок. А що ж іще? Я сказала: хіба можеш ти бодай на мить уявити, що хтось із твоєї родини міг би завдати шкоди цій дівчині? Вони б не посміли – так я сказала. Вони дуже поважають тебе. Так, вони могли обурюватися, але не більше. Повір мені, сказала я, не варто нікого підозрювати!

Генет кивнула головою й видала короткий смішок.

– І батько повірив тобі?

Служниця знову кивнула, дуже задоволено.

– Твій батько знає, що я віддана йому. І тому він завжди вірить слову старої Генет. Він цінує мене, на відміну від вас усіх. Але віддано служити вам – задоволення саме по собі. Тож я не очікую вдячності.

– Ти і Нофрет віддано служила, – зауважила Ренісенб.

– Уявлення не маю, звідки в тебе такі думки, Ренісенб. Я мушу виконувати накази, як і решта.

– Вона вважала, що ти була за неї.

Генет знову посміялася.

– Нофрет була не така розумна, як їй здавалося. Горда дівчина, дівчина, яка вважала, що Всесвіт належить їй. Ну, тепер їй доведеться відповідати в підземному світі, і гарне личко там не допоможе. В будь-якому разі ми її спекалися. Принаймні, – тихо додала вона, торкаючись одного зі своїх амулетів, – я на це сподіваюся.

* * *

– Ренісенб, я хочу поговорити з тобою про Сатіпі.

– Так, Яхмосе.

Ренісенб співчутливо дивилася в ласкаве схвильоване обличчя брата.

Той повільно і тужливо промовив:

– Із Сатіпі щось не так. Я не можу зрозуміти, що.

Сестра сумно похитала головою. Вона добирала слова, щоб утішити його.

– Я помітив, що вона змінилася, уже певний час тому, – вів далі Яхмос. – Вона здригається й тремтить від будь-якого нового звуку. Погано їсть. Вона не ходить, а крадеться, так ніби власної тіні боїться. Ти, певно, це помітила, Ренісенб?

– Так, ми всі помітили.

– Я питав у неї, чи вона, бува, не хвора. Я міг би послати по цілителя. Але вона каже, що все добре, що з нею все гаразд.

– Знаю.

– То ти теж у неї питала? І вона нічого тобі не сказала – взагалі нічого?

Він говорив із притиском. Ренісенб співчувала братовій тривозі, але не знала, що відповісти.

– Вона стверджує, що з нею все добре.

Яхмос пробурмотів:

– Вона погано спить уночі – говорить уві сні. Вона… чи не могло з нею статися якесь горе, про яке ми нічого не знаємо?

Сестра похитала головою.

– Не уявляю, як. Із дітьми все гаразд. Тут нічого такого не відбувалося, окрім смерті Нофрет, звісно. Навряд чи Сатіпі побивалася б за нею, – сухо додала Ренісенб.

Яхмос слабко усміхнувся.

– Так, навряд. Навпаки. До того ж це вже давно триває. Гадаю, це почалося ще до смерті