Читати книгу - "Будеш моєю, Роксолано, Ксана Рейлі"

— Лано? — Дженк свердлив мене поглядом, поки пані Фахріє і мама Ясемін допомагали їй вибратись з басейну.

— Що? — я хитнула головою, — вона випадково вилила на мене напій, — я вказала на доволі помітний мокрий контур на своїй білій сукні, — а потім випадково впала у басейн.

— Брехуха! — верещала Ясемін, поки її закутували у рушник, — це ти мене штовхнула!

— Але ти вилила на неї коктейль...— Дженк доволі суворо їй відповів.

— Що вона меле? — дівчина розізлилась і звільнившись від обіймів своєї мами й рушника, різко підійшла до мене, — ця...стерва спровокувала мене. Такого тут наговорила, що у мене аж волосся дибом стало. Я здивована, як тут ще нічого ні в кого не зникло. Вона точно якась аферистка, яка тебе лише використовує. Але ж ти ніколи не бачиш правди просто перед своїм носом, — Ясемін гірко розсміялася, — тільки глянь, яка вона жалюгідна. Я не вірю, що ти можеш її кохати, не вірю, що ти зміг проміняти мене на оце...— вона махнула на мене пальцем ніби на щось огидне, а я вже просто не витримала цього монологу і вхопила Ясемін за зап‘ястя.

— Стули свою пельку! Бо ж справжня брехуха тут це ти! — я боляче стиснула їй руку, але на диво, вона лише скривилась, не подаючи виду.

— Так, ану годі, — втрутилась мама Дженка і розборонила нас, звісно ж, прийнявши бік Ясемін, — я відразу була не в захваті від того, що мій син зв‘язався з якоюсь...незрозумілою персоною, але я вирішила почекати й побачити, що буде далі. І тепер я це остаточно зрозуміла. Лано чи як там тебе, будь ласка, забирайся геть з мого дому, — вона вказала рукою кудись вбік, — і я не хочу тебе тут більше ніколи бачити. І дай спокій моєму синові, ти зовсім не заслуговуєш його. Простачка.

— Так, — я стверджувально похитала головою, а моє підборіддя почало тремтіти від підступних сліз, що з‘явились на очах, — саме так. Ось ця правда, про яку я тобі говорила завжди, — я дивилась Дженку прямо в очі, а він вже був страшенно злий, — а ти не вірив мені. Це не моє життя і ніколи ним не буде. А ти не пожертвуєш всім заради простачки, — я розвела руками й окинувши всіх поглядом, розвернулась та пішла геть. 

Вже зайшовши за кут будинку, я не витримала і сльози самі потекли щоками. Не знаю, чого я сама очікувала від цієї зустрічі. Проте вони всі вірно говорили, я не на своєму місці, не у своєму світі, мене тут ніколи не сприймуть і я тут нікому не потрібна. Єдине, що мене справді хвилювало, це слова, які я сказала Дженку. Я говорила в пориві емоцій і...невже я справді так думаю? Для чого я говорила так, ніби щось відчуваю до нього... Я зупинилась і охопила себе руками, ніби боячись своїх власних думок.

— Лано, — з роздумів мене вирвав задиханий голос Дженка. Невже він біг за мною? — що це таке було? — він був одночасно і лютим, і пригніченим. Не знаю, чого в ньому було більше.

— Правда, — я повернулась до чоловіка обличчям, — це була істинна правда.

— Яка правда? Для чого ти зчепилась з Ясемін? Та ще й при всіх!? Вона тобі цього так не залишить, ти...та ти зовсім її не знаєш!

— Зате ти дуже добре її знаєш, — я сказала це рівним холодним тоном.

— Що? — Дженк нахмурив брови.

— Нічого! — я почала кричати, — мені набридло вже все це, ось тут воно мені, — я приставила долоню до горла, — мало того, що я маю вдавати незрозуміло що, так ще й мене тут поливають брудом і принижують. Ні, дякую, це без мене.

— Що? Що ти збираєшся робити? — він схрестив руки на грудях.

— Не переживай, я доросла дівчинка, не пропаду.

— Ну і куди це ти?

— Додому, — відповіла я, навіть не обертаючись.

— Я відвезу тебе, — Дженк ступив декілька кроків, але я зупинила його.

— Ні, я доберусь сама. А ти біжи до своєї матусі...думаю, вона вже підготувала вам з Яс...— мені не захотілось вимовляти її ім‘я, — ліжко миру, де ви обов‘язково зробите все так, як хоче вона, — я блиснула хитрою посмішкою і якнайшвидше пішла геть, залишивши Дженка ледь не з відкритим ротом. 

Хоч вже було ближче вечора, проте сонце припікало так, що з мене напевно вже сім потів зійшло. Криво зав‘язавши своє волосся у пучок, я йшла вузькою вулицею, розглядаючи місцевість.

Тут було страшенно гарно, що інколи важко й погляд відвести від колоритних будиночків, людей і краєвидів. Босоніжки вже добряче натерли мені ноги, тому я просто роззулась і йшла далі вже босоніж. Мені не хотілось викликати таксі, хоч я і не надто добре знаю місто, але зараз мені хотілось пройтись і побути наодинці. Не було бажання навіть дзвонити сестрі, бо я прекрасно знаю, що вона б мені сказала. Опинившись біля якогось парку, я вирішила прогулятись там, бо вже напевно страшенно згоріла. Побачивши вільну лавочку, я з полегшенням вмостилась на неї. В сумці постійно дзвонив телефон і що мене відверто дивувало, телефонував Дженк. Не знаю, що йому від мене було потрібно, але в кінці-кінців я просто вимкнула його. Не хочу в черговий раз вислуховувати неприязнь у свій бік. Ноги вже трохи відпочили, тому я взула босоніжки назад, а коли защіпала ремінець, то помітила, що пухнастий рудий кіт прямує до мене і ніби не помічаючи, вистрибує на лавочку.

— Що, я зайняла твоє місце? — я посміхнулась сама до себе і почала його гладити. Кіт же відповів мені мурчанням, — подобається, так? Кому ж не подобається добро і ласка. Знаєш, я навіть тобі заздрю...ти вільний, можеш робити, що захочеш. Ну те, що тобі доводиться виживати ми упустимо...А я ось тут застрягла і ніяк не можу видряпатись із власної помилки. А мене це все вже страшенно дістало.

Кіт декілька хвилин дивився мені в очі, а потім просто байдуже повернувся до мене спиною, ліг і заснув. Я знову засміялась сама до себе, бо вже дійшла до того, що розмовляю з котом. Проте, це все наштовхнуло мене на одну думку. Що справді...ніхто ж не може мене силою втримати тут. Ніякі контракти, Дженки, Мехмети й так далі. Це все проти моєї волі, не за моїм бажанням. Тому так не може тривати вічно, я ж скоро просто збожеволію. Я не збираюсь більше виконувати їхні забаганки. Рішуче піднявшись з лавки й подякувавши коту, я швидко почала набирати номер таксі та за 40 хвилин змогла дістатись до будинку. Попросивши таксиста зачекати, я влетіла в будинок, витягла свою валізу і почала просто скидати в неї всі свої речі. Я не боялась чогось забути, бо мені хотілося якнайшвидше втекти. Оглянувши будинок ще раз, я в думках попрощалась з цим всім і за мить вже сиділа в таксі й їхала до аеропорту. Коли я дісталась туди, то швидко вбігла всередину. Потрібний мені літак відправлявся за декілька годин і це було прекрасно. Глянувши в інтернеті, що ще є вільні квитки, я рішуче попрямувала до каси. Довелось трохи постояти в черзі, та нарешті я сказала такі заповітні слова.

— Квиток Стамбул-Київ в один кінець, будь ласка.

— Так, звісно, — сказала мила жіночка, — можна ваші документи?

— Звичайно, — я ледь не істерично витягла паспорт із сумочки й протягнула їй.