Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— Я МАЮ?

— Я мала на увазі, що не чула тебе, — вона відступила назад і оглянула його згори донизу. — Щось є в тобі таке, Білле Двері, що я так і не можу розкусити, — сказала вона. — Хотіла б я знати, що це.

Семифутовий скелет поставився до цього стоїчно. Він відчував, що йому нічого на це сказати.

— Що ти їстимеш на сніданок? — спитала стара жінка. — Не те щоб це на щось впливало, бо буде вівсянка.

Пізніше вона подумала: він мав її з’їсти, адже тарілка була порожня. Чому ж я не можу згадати?

А потім ще ця штука з косою. Він глянув на неї так, наче жодної до того не бачив. Вона вказала на траву й на держак. Він ввічливо їх оглянув.

— ЯК її НАГОСТРИТИ, ПАННО ЛІТУНКО?

— Заради всього святого, вона досить гостра.

— А ЯК НАГОСТРИТИ її ЩЕ БІЛЬШЕ?

— Це неможливо. Гостре — це гостре. Не можна бути гострішим за це.

Він змахнув косою в повітрі й наче розчаровано присвиснув.

А потім ще ця трава.

Луки на сіно були високо на схилі за фермою, вони височіли над пшеничним полем. Вона трохи поспостерігала за ним.

Це була найцікавіша техніка, якій вона будь-коли ставала свідком. Вона навіть не думала, що це технічно можливо.

Зрештою вона сказала:

— Все добре. І замах добрий в тебе, і все решта.

— ДЯКУЮ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Але чому одна травинка за раз?

Білл Двері певний час споглядав охайний ряд стеблин.

— ІСНУЄ ІНШИЙ СПОСІБ?

— Небагато ти зробиш за один підхід, знаєш.

— НІ. НІ. ОДНА СТЕБЛИНА ЗА РАЗ. ОДИН РАЗ, ОДНА СТЕБЛИНА.

— В такий спосіб багато не накосиш, — сказала панна Літунка.

— ВСІ ДО ЄДИНОЇ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Так?

— В ЦЬОМУ ПОКЛАДІТЬСЯ НА МЕНЕ.

На цьому панна Літунка його залишила і повернулася на ферму. Вона постояла при кухонному вікні, трохи по-споглядала віддалену темну постать і як та рухалася схилом пагорба.

«Знати б, що він зробив? — подумала вона, — в нього є Минуле. Думаю, він один із тих Таємничих Чоловіків. Певне, вчинив пограбування і тепер заліг на дно».

Він вже скосив цілий ряд. Одну за раз, але якимось чином швидше, ніж чоловік, який зрізає цілий оберемок.

Єдине, що мала до читання панна Літунка, був «Альманах фермера та каталог насіння», якого мало вистачити у вбиральні на цілий рік, якби ніхто не занедужав. На додачу до строгої інформації щодо місячних фаз і висівання насіння, він мав певну жахливу схильність до детального смакування різноманітних масових убивств, жорстоких пограбувань і природних лих, що випадали на долю людства, щось на зразок: «15 червня, рік Спонтанного Горностая: цього дня 150 років тому людину в Квірмі вбило аномальним дощем із гуляшу», або «Чотирнадцятеро померли від рук Чума, моторошного метальника оселедців».

Визначною рисою цих подій було те, що вони відбулися досить давно, можливо, завдяки якомусь божественному втручанню. Єдина річ, яка зазвичай ставалася поблизу, це випадкова крадіжка курей і випадково заблукалий троль. Звісно, також були грабіжники і бандити в горах, але вони добре ладнали зі справжніми місцевими і були важливими для тутешньої економіки. Хай так, вона відчувала, що цілком певно почувається безпечніше із ще однією людиною в обійсті.

Темна постать на схилі пагорба добряче вклинилася в другий ряд. За ним на сонці сохла зрізана трава.

* * *

— Я ЗАКІНЧИВ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Тоді піди й погодуй свиню. Її звуть Ненсі.

— НЕНСІ, — сказав Білл, перекочуючи слово у роті, ніби намагався розпробувати його з усіх боків.

— На честь моєї матері.

— Я ПІДУ ПОГОДУЮ СВИНЮ НЕНСІ, ПАННО ЛІТУНКО.

Панні Літунці здалося, що минула мізерна секунда.

— Я ЗАКІНЧИВ, ПАННО ЛІТУНКО.

Вона скоса на нього зиркнула. Потім, повільно і неквапно, витерла руки об одяг, вийшла надвір і рушила в свинарник.

Ненсі по самі очі впхала рило в корито помиїв.

Панна Літунка задумалася, що саме має сказати. Нарешті вона промовила:

— Дуже добре. Дуже добре. Ти, ти, ти однозначно працюєш... швидко.

— ПАННО ЛІТУНКО, ЧОМУ ПІВЕНЬ НЕ СПІВАЄ ЯК ГОДИТЬСЯ?

— О, це ж просто Кирило. В нього не надто добра пам’ять. Смішно чи не так? Хотіла б я, щоб він робив це правильно.

* * *

Білл Двері знайшов шматочок крейди в старій кузні ферми, знайшов шматок дошки серед уламків і дуже ретельно виписував певний час. Потім закріпив дошку навпроти курника і вказав на неї Кирилові.

— ЧИТАТИМЕШ ЦЕ, — сказав він.

Кирило короткозоро вглядався в «Ку-ку-рі-ку», написане важкими готичними літерами.

Десь у його крихітній божевільній курячій свідомості виникло дуже ясне усвідомлення, від якого кидало в дрож, що йому краще б навчитися читати дуже, дуже швидко.

* * *

Білл Двері знову вмостився серед сіна і подумав про день. Він здавався досить наповненим. Він зрізав сіно, нагодував тварин, полагодив вікно. Він знайшов якусь стару спецівку, покинуту в клуні. Вона здавалася більш підходящою для Білла Двері, ніж мантія, зіткана з абсолютної пітьми, тож він її одягнув. І панна Літунка дала йому крислатого солом’яного капелюха.

І він зважився на півмильну прогулянку до міста. В це місто навіть Макар телят не ганяв. Якщо тут і було в кого теля, його вже давно з’їли. Мешканці, здавалося, заробляли на життя, крадучи одне в одного випрану білизну.

Була міська площа, геть сміховинна. Це було просто роздуте перехрестя з годинниковою вежею.

І там була корчма. Він зайшов усередину.

Після початкової паузи, поки розум присутніх перефокусувався, щоб утворити місце для нього, вони зробилися обачно гостинні; новини швидше розходяться, якщо промочити горло.

— Ти, певно, нова людина панни Літунки, — сказав бармен, — пан Двері, я чув.

— ЗВІТЬ МЕНЕ БІЛЛ.

— А? То була охайна маленька ферма, давним-давно. Ми ніколи не думали, що стара дівка протримається.

— Ая, — згодилися пара старих чоловіків біля вогнища.

— Ая.

— Новий у цих місцях, так? — спитав бармен.

Раптова тиша з боку інших чоловіків у барі була ніби чорна діра.

— НЕ ЗОВСІМ ТАК.

— Був тут раніше, скажи?

— ПРОСТО ПРОЇЗДОМ.

— Кажуть, стара панна Літунка лунатичка, — сказала одна з постатей на лаві уздовж закіптюжених стін.

— Але ловка, як ніж, зважай, — сказав інший згорблений п’яничка.

— О так.