Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— Так?

ви мусите комусь про це розповісти.

Пані Кекс кивнула.

— А січас ідіть відси, — сказала вона. — Оп’ять голова розвалюється.

Кришталева куля зблякла.

— Ну! — сказала Людмила.

— Я не стану говорити нікому з жерців, — твердо сказала пані Кекс.

І це було не тому, що пані Кекс була нерелігійною жінкою.

Вона була, як ми вже натякали, насправді дуже релігійною жінкою. Не було такого храму, церкви, мечеті чи маленької групи нагромадженого каміння будь-де у місті, які б вона не навідала того чи іншого разу. Як наслідок, її боялися більше, ніж Доби Просвітництва, самого вигляду її маленького товстого тіла на порозі було досить, щоб більшість жерців намертво заклинило на середині молитви.

Мертві. Ось в чому справа. Всі релігії мали дуже стійкі погляди щодо розмов із мертвими. А саме це й практикувала пані Кекс. Вони дотримувалися думки, що це гріховно. Пані Кекс дотримувалася думки, що це тільки елементарна ввічливість.

Це зазвичай вело до запеклих церковних дебатів, які спричинилися до того, що пані Кекс, за її словами, намагалася «доточити дещицю свого розуму» головному жерцеві. Тепер дещиць її розуму було так багато доточено по всьому місту, що було досить несподівано, що в пані Кекс лишилося досить розуму, щоб обслуговувати пані Кекс, але ще дивніше інше: що більше дещиць її розуму вона доточувала іншим, то більше, здавалося, в неї лишається.

Також було питання Людмили. Людмила була проблемою. Покійний пан Кекс, хай упокоять боги його душу, в повний місяць навіть пальцем об палець не вдарив ні разу за ціле своє життя, і пані Кекс мала чорні підозри, що Людмилі далося взнаки далеке минуле сім’ї в горах або вона ще дитиною підчепила генетичну недугу. Вона була майже впевнена, що її матір одного разу обачно натякнула на факт, що двоюрідний дід Еразмус іноді споживав їжу під столом. Хай там як, Людмила була гідною добропорядною молодою жінкою кожні три тижні з чотирьох й досконало вихованою волохатою вовкулакою решту часу.

Жерці часто відмовлялися дивитися на проблему під таким кутом. Оскільки на момент побиття горщиків через те — чим би воно не було — що жерці залагоджували між нею і богами, пані Кекс під натиском особистої настирності уже перебирала на себе декорування квітами, полірування алтаря, прибирання в храмі, вишкрябування жертовного каменя, відтворення рудиментарних цнот, ремонтування пуфиків і усі решта життєво важливі релігійні допоміжні ролі, її відхід зазвичай спричиняв тотальний хаос.[22] Пані Кекс застібнула пальто.

— Це не подіє, — сказала Людмила.

— Зайду до чарівників. Мо’ буде щось путнє, — сказала пані Кекс. Вона трепетала від усвідомлення власної важливості, як маленька розлючена бомба.

— Так, але ти казала, вони ніколи не слухають, — сказала Людмила.

— Хоч попробую. Хай там як, нащо ти вийшла з кімнати?

— Ох, мамо. Ти знаєш, я ненавиджу цю кімнату. Немає потреби...

— Лучче перебдіть. А як тобі скочить в голову піти ганять чужих курей? Що люди скажуть?

— Але я ніколи не відчувала жодного бажання кинутися на курку, мамо, — втомлено сказала Людмила.

— Погнаться за возом і оббрехать його?

— Брешуть собаки, мамо.

— Йди в свою кімнату, замкнись і сиди ото вишивай, як чемна дитина.

— Ти знаєш, що я не можу тримати голку як слід, мамо.

— Постарайся для мами.

— Так, мамо, — сказала Людмила.

— Ідо вікна не підходь. Ми ж не хочем лякать людей.

— Так, мамо. А ти переконайся, що ввімкнула свої провіщення, мамо. Ти знаєш, що твій зір не такий, як раніше.

Пані Кекс дивилася, як її дочка йде вгору сходами. Потім замкнула за собою вхідні двері і попрямувала до Невидної академії, де, як вона чула, було надто багато безглуздя усіх різновидів. Кожен, побачивши, як пані Кекс просувається вулицею, зауважив би одну-дві дивні деталі.

Незважаючи на її нерівну ходу, в неї ніхто не врізався. Ніхто її не оминав, вона просто не була там, де були вони.

Ось вона повагалась і ступила в провулок. На мить пізніше барило скотилося із воза, який навантажували біля таверни, і розтрощилося об бруківку, де вона мала би стояти. Вона зробила крок із провулка, переступаючи через уламки, буркочучи до себе. Пані Кекс проводила багато часу в буркотанні. Її рот постійно рухався, ніби вона намагалася спекатися кісточки, що налипла на внутрішній поверхні зуба.

Вона дісталася високих чорних воріт Академії і знов завагалася, ніби дослухаючись якогось внутрішнього голосу. Потім відступила вбік і стала чекати.

* * *

Білл Двері лежав у пітьмі клуні й чекав.

Унизу він чув мимовільні шуми від Хропунця — м’які рухи, плямкання.

Білл Двері. Тож тепер він має ім’я. Звісно, він завжди мав ім’я, але його називали на честь того, що він утілював, а не того, ким він був. Білл Двері. Гарно звучить.

Пан Білл Двері. Вільям Двері, есквайр. Біллі Д... ні. Не Біллі.

Білл Двері глибше вмостився в сіні. Він сягнув у свою мантію і витягнув крихітний часомір. У верхній колбі було ледь відчутно, але усе ж менше піску. Він поклав його назад.

А потім був ще цей «сон». Він знав, що це було. Люди робили це досить довгий час. Вони лягали, і наступав сон. Певно, він служив якимось цілям. Він чекав на нього з цікавістю. Він мав його пережити, щоб проаналізувати.

* * *

Ніч пливла крізь світ, прохолодно переслідувана новим днем.

Почулося шебуршання в курнику на іншому кінці двору.

— Ку-ку-pi... е-е-е...

Білл Двері втупився в дах клуні.

— Ку-ку-pi... е-е-е...

Сіре світло фільтрувалося крізь тріщини.

Але ж тільки мить тому це було червоне світло призахідного сонця!

Шість годин зникли.

Білл витягнув часомір. Так. Рівень однозначно впав. Поки він чекав досвіду сну, щось вкрало частину його... його життя. Він цілком її пропустив...

— Ку... ку... е-е-е...

Він спустився із сінника і вийшов у делікатний світанковий туман.

Пристаркуваті кури насторожено на нього дивилися, коли він заглянув у їхній дім. Старезний і досить отетерілий з виду півень втупився в нього і стріпнув крильми. З боку будинку почулося якесь гримкотіння. Біля дверей висів старий залізний обруч від бочки, і панна Літунка енергійно гатила об нього залізною ложкою.

Він підійшов ближче, щоб розібратися.

— НАВІЩО ВИ ЗЧИНИЛИ ШУМ, ПАННО ЛІТУНКО?

Вона крутнулася навколо з піднятою для удару ложкою.

— От тобі й на!