Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

тут, за цими стінами, побути порядним. І в скорому часі, несподівано для себе, Іван зробився одним з ідеологів тієї системи, в якій жив, як він зізнався пізніше: він став політруком. Так він сам визначив свою персону в суцільному безпросвітному школярському житті, з дурними вчителями, що розпустою своєю не менше видрізнялися від учнів; його вирізняло серед інших не лише відчуття несправедливості, тяжіння до порядку, а означилася зовсім незрозуміла сила впливати на рішення своїх старших і молодших товаришів; і не тільки це стосувалося практичних справ, тобто кишенькової школярської комерції, а саме: він міг дати непогану пораду, вступитися за невинного, захистити його, якщо це було в його силах. Тому його і боявся Рекс, хоча Іван Білозуб, що носив прізвисько Зуб, про це здогадався після того, як його випустили із школи з відмінним атестатом. Змужнілий, з якимось затравленим блиском в очах, наче в дитині живе хтось дорослий, полишає іноді його, наче глузуючи, щоб показати непривабливість отроцького життя, і стороннім видавалося, що він, Іван, цілими годинами на когось чекає. Ніхто цього не розумів, окрім старшої викладачки Раїси Володимирівни, яка початком любила його, майже як мати, а потім несподівано обізлилася, стала жорстокою до нього. Напевне, він не фантазував і не брехав, бо різкі, здебільше несправедливі зміни в його бік будуть діставати його упродовж всього життя. І з пам'яті інших, його близьких людей, дізнавалися, що вони пам'ятали Івана, ще тоненького і блідого, аж до зеленого хлопчину, який несподівано завмирав, втупившись блискучими своїми очима кудись в кінець, в темряву довгого коридору, і у повітрі висіли страшна напруга, безголоса тиша, тиша ця була звернена до когось, до когось, для чогось промовляла. Але це було згодом, і це було пізно, як усвідомлена втрата.

Проте перед ним ще тільки великі світлі сонячні плями дитинства. Він ніколи вже не думатиме чи відчуватиме, бо думати і відчувати у швидкоплинному часі стало одним цілим, хоча воно часом, оте ціле, тягло у різні боки. Він дивився у жовті калюжі ранку, куди несподівано війнуло вітром її, материного життя, з тією безпосередністю, з якою дивляться люди, втрачені для цього чи іншого життя, або ті, що знають щось більше. Він був надто малим, щоб бачити щось більше; він вростався у якусь незрозумілу самотину, хоча весь час жив у оточенні розумних людей, а іноді — він дізнався пізніше, — зовсім-таки, подивись, знаменитих і великих, як для цієї країни, де нічого без певного галасу і крику не проходить. Він-бо жив, як тихий шелест вітру, як поташ страху, наче хто наламав кісток, але все це несподівано, бажано чи ні, то інше питання, проте одійшло, вихололо і прибрало буденних обрисів. Марія дивилася у його спину, і так, наче його зовсім не існувало, наче через скільки років не сприймала всерйоз, наче не встигла звикнути та усвідомити, що це шматок її плоті, ослизлий кавалок, що вона притискала до грудей, з тим враженим духом, що вже набирав свої витки до пекла, до раю, до життя чи невідомо куди; він відходив далеко, так, як вона останнім часом чула голоси, або голос, що вже втихли, як і її незрозуміла пристрасть все сортувати, піддавати аналізу. І тому це дратувало її, полишивши зовсім самотньою, і вона уперто думала, зовсім не по-жіночому, притуляючись нутром до тривожної думки, жахаючись власного відкриття, а то і глибокого переконання, що Іван причетний, якщо сам не звідти, звідки приходять оті голоси, що зрідка у її вбогій уяві малювалися срібними та золотими кулями. Навіть дізнайся тоді про причину власної підозрілості, все одно не повірила б, бо мала не тільки вбогу уяву, а ще нестравне сприйняття світу. Бо її цікавила філософія, наскільки вона, та філософія, єднала її з людьми потрібними: вона вірила у чужу безкорисливість, але не терпіла її, тобто для неї таке було лише словом, не більше; безкорисливість її перечила, бо у цьому житті їй все діставалося з трудом, хоча труднощі вона спричиняла здебільше собі сама. І це теж не було правдою. Як і всі істерички, Марія перебільшувала. Сорокарічна жінка, що заплітає дівочі кіски. Але до сорокарічного віку вона ще не дісталася, до тієї межі, що осатаніло вимагає шукати шпарину ненависті, широкі розтруби для діяльності, відтоді коли її сили і привабливість витікатимуть, як масло з розтопленого французького сиру. Вона тоді певне шукатиме віру, просту і беззастережну, хоча навряд чи доживе до цього. Світ вона вимірювала просто, як складалося її життя, досить примітивне і невиразне, не піддате загальним катаклізмам, а тому особливе. Вона свято і уперто вірила, що вона дійсно чинить якийсь великий подвиг. Всі свої недуги, включно і фізичні, вона позначала або недоліком сексуальної енергії, або перенасиченням як такої. Вона не вважала себе розумною, навіть в душі, тобто подумки, навіть вродливою чи сексапільною, а тоді вже серед інтелігенції гуляли подібні слова, десь чи випадком, чи довгими пошуками, ночами переписані в тлустого, з розбухлими корінцями зошита, але факт її, тобто Марії, виховання лишився для неї аксіоматичним; ця жінка вважала себе виваженою і стриманою, навіть тоді, коли вляпувалася у справжнісінькі сексуальні оргії, що від таких запершило б у горлянці найдосвідченішого еротомана чи там паливоди. Марія просто скаженіла, коли їй нагадували про виховання, навіть жартома, навіть тоді, коли це не стосувалося її особи. І чим більше в її оточенні, в колі її друзів, що бундючно видавали з себе більше достойними і шановними та шановнішими, ніж того заслуговували, лунали такі і подібні слова, мотиватиції, — як вони називалися, — цілі формулювання, уквітчані зовсім недієздатними висновками, але надто красивими, а тому слугували невиразним, як зліпок, як неготова форма, куди повинні влити свинець, олово, золото, взірцем доброчинного, всього навіть дивного і прекрасного, бо воно неодмінно дивне, і вона зачудовано провалювалася в патологічну патоку з нечуваною насолодою, десь наприкінці, як риба, викинута на лід, розуміючи усю зверхність, поверховість, а мо', несправжність, бо напівсвідомо, з досвідом безталанної самки, розуміла більше ніж будь-хто, причини нестерпної муки, протиставити котрій у неї не вистачало сили, а ще більше розуму: одна вчена зарозумілість. Марія сьорбала повітря слизькими жерлами алергічного носа, дивлячись непорушно, зачудовано поперед сірбе, підтискаючи до синього губи, зовсім тобі не зла кікімора чи там єхидна викладачка, тільки-но, в першому поколінні, відірвана від життя інтелігентка, може, навіть інтелектуалка, хоча останнє лунало дискантом, щоб виправдати нікчемне існування: іноді голоси їй видавалися великими слизькими блискучими рибинами, іноді колегами, зовсім без одягу,