Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

половині XVIII — І половині ХІХ століть, з’явилася досить сильна українсько-російська і російсько-українська, можна її назвати малоросійською, культура. Явище Миколи Гоголя — яскравий тому приклад, та й не тільки Гоголя тут можна назвати, а й десятки інших імен. Я цю проміжну культуру вивчаю також.

В одному з інтерв’ю ви порівняли громадян України з «радянським народом» і сказали, що «держави Україна» не існує. Це було ще за президентства Ющенка. Що скажете тепер?

Не треба перекручувати того, що я сказав насправді. Не міг я казати, що держави Україна не існує, бо її існування — загальновизнаний у світі факт. Я ж казав, що не існує Української держави в Україні, тобто держави українського народу, а не населення України. Не всі в ній українці, є немало представників інших етносів, підчас українцям ворожих. Навіть за правління Ющенка українськість держави була більше декларативна, ніж реальна. Вважаю головною вадою попереднього правління його яловість у національному питанні та культурній політиці. Нічого не було зроблено, щоб засоби масової інформації стали справді, а не видимо, українські, так само і при творенні культурних фондів — не як фінансових організацій, а у формі систематичних видань української літератури, пропаганді власного образотворчого, музичного мистецтва, домінування українських театрів, творення національного кіно, а не поодиноких жахливих російських мульок, сприяння музеям, бібліотекам, які, за допомогою держави, мали б стати українськими. Все нікчемно животіло, тиражі наших книжок стали смішні. Не освоєно достатньо радіо, а телевізійні засоби допущено в чужі для України руки. Таким чином, упровадження української культури в народ творилося на мімікрійному рівні, а отже, не було й упровадження в життя української національної ідеї, хоча кожна нормальна національна держава свою національну ідею кладе в основу основ, адже без цього будь-яка держава буде слабка. Результат уже маємо: саме така ялова політика й посприяла приходу до влади відверто антиукраїнських сил, що сповідують малорусизм і готують нашому народу нове поневолення. Перспективи сумні.

Чому, на вашу думку, література української діаспори досі не стала популярною в Україні? Меншовартісна? Не дотягує до нашого рівня? Чи просто чужа для сучасних українців?

Література української діяспори, що тільки частково твердо ввійшла в загальноукраїнський культурний контекст, попри свою потужність, мало відома через недостатнє освоєння. А в кращих своїх зразках вона цілком сягала світового рівня, має свої шедеври, при тому справжні, а не дуті, особливо в прозі. Вважаю, саме ця література заповнила зяючу порожнечу в питомій літературі, тобто твореній на власній землі, що утворилася після фізичного знищення творців літератури 1920-х років. На моє переконання, тоталітарна, соцреалістична література з її стовпами і стовпчиками творилася, як і наука історія чи літературознавство, на фальшивих, псевдоестетичних та псевдонаукових підставах і її інакше, як ерзац-літературою не назвеш; оця література і є меншовартісна. Частина діяспорної в Україні перевидана, а певною мірою й ні — навіть у своїх шедевріяльних зразках. А чому не здобула, як ви кажете, «популярності»? А тому, що не було проведено усвідомчого акту через засоби преси, яка в нас переважно російська і антиукраїнська, телебачення (також переважно російське) та інші засоби культурної пропаганди. Отож і стався парадокс недооцінення. І це в той час, коли маємо в діяспорній літературі видатних, ба навіть великих письменників, не слабших за світових (Т. Осьмачка, У. Самчук, О. Теліга, О. Лятуринська, Н. Лівицька-Холодна, Л. Мосендз, О. Ольжич, Г. Журба, І. Багряний, Д. Гуменна, Ф. Мелешко, С. Гординський, Б. Нижанківський, В. Домонтович, І. Качуровський, Ю. Косач, Ю. Шевельов-Шерех і В. Державин у критиці, В. Вовк тощо). Немало є письменників середнього рівня, але цікавих, бо справжніх. Для українців ця література не чужа, хоча для малоросів і їм подібних таки чужа, бо українська в дусі.

Чомусь щоразу, як українська інтелігенція йде в політику, це обертається або посміховиськом, або зрадою інтересів України — і жодної користі для батьківщини… Може, політика — це не справа інтелектуалів?

Не треба аж так узагальнювати: не вся інтелігенція, а окремі її представники. А погляньмо, хто в політику йде? Не люди типу Франка, Грушевського чи Хвильового, для яких ідея була понад усе, а здебільшого дрібнóта, які хочуть щось для себе урвати, ще й значне. А отже, це люди морально неповноцінні. Справжньому митцеві там нічого робити, бо то не його сфера, його призначення — творити мистецтво. Отож знову згадаю приказку «швець знай своє шевство». А загалом у політику часто йдуть не люди духу, а авантюристи, відповідно така в них мораль. І нічого дивного тут не бачу. В політику мають іти не інтелектуали (хіба як дорадники, без здобуття матеріяльної користі), а ті, хто народився бути суспільним діячем, адже й такі таланти є. Окрім того тут діє ще один цікавий закон: у політику часом ідуть люди, які, перебуваючи на своєму питомому місці, жили б як нормальні, чесні, навіть добрі люди, а вступивши в той кагал, поступово тратять ці якості: обличчя їхні стають бетонні, погляд важкішає, людина надувається, ніби пухир, і стає така, як інші в цьому загадковому середовищі. Але ця сфера для мене темна, хоча річ певна: політика псує і достойних людей.

Український тиждень, 25 червня 2010 року

Поліна Городиська

Результат усе виправдовує. Найчастіше…

Поліна — координатор численних проектів і фестивалів. Народилась у Черкасах. Глибоко досліджувала слов’янські мови, писала поезію. Але знайшла себе саме в організаторській діяльності.

Поліна Городиська є співзасновницею та головною редакторкою літературного порталу Litfest, який уже посів значне місце в культурному сегменті Укрнету; вона заснувала й координує Міжнародну премію та фестиваль відеопоезії Cyclop (це дивовижне однооке творіння вже завоювало серця критиків і опинилося в переліку кращих фестивалів Європи); Поліна керує заснованою нею творчою групою «Поет-Ри», веде проекти «Поетична пошта» (кожен письменник-учасник надсилає — звичайною поштою, у конверті — обраний ним твір одному з читачів-учасників), «Поетичний марафон», «Дай п’ять» (спільні поетичні вечори п’яти письменників), «Жіночі очі», «Wordyssey» (молодіжний перекладацький проект), модерує літературні частини мистецьких фестивалів.

Майже щоразу, коли приходжу до культової кнайпи «Купідон», що на Пушкінській (місце, овіяне та оспіване Ірванцем), зустрічаю Поліну. І радію, бо такої світлої, позитивної людини варто ще пошукати. Людини, яка без останку віддає себе літературі, літераторам і тим, хто їх читає (або ще не читає, але обов’язково прочитає — бо саме завдання з донесення до пересічних громадян дива Слова перебрала на себе Поліна). В історії літератури часто трапляються «сірі кардинали» та «кардиналки». Але це поняття зазвичай