Читати книгу - "Замогильні записки"

передбачав він мою будучність? чи думав, що стане одного разу героєм моїх спогадів? З примхи долі я став істориком великих людей: вони пройшли переді мною, але я не чіплявся за їхні мантії, щоб разом з ними втертися в пам’ять нащадків.

З Мірабо вже відбулося перетворення, що відбувається з усіма, кому призначено уникнути забуття: скинутий з Пантеону в стічну канаву і знов піднесений із стічної канави в Пантеон, він звівся на повний зріст зусиллями епохи, яка править йому сьогодні за п’єдестал. Сьогодні в головах живе не реальний Мірабо, але Мірабо ідеалізований, такий, яким змальовують його художники, бажаючи зробити символом або міфом минулої епохи: так він стає театральнішим, але правдоподібнішим. Серед стількох репутацій, стількох акторів, стількох подій, стількох руїн уціліють тільки троє людей, що втілюють три великі революційні епохи: Мірабо був представником аристократії, Робесп’єр – демократії, Бонапарт – деспотизму; на долю монархії нікого не залишилося: Франція дорого заплатила за три славні особи, які годі поєднати з доброчесністю.

‹Засідання Установчих зборів›

14
Суспільство. – Погляд на Париж
Париж, грудень 1821 року

Коли до Революції я читав у книгах про смуту в історії різних народів, я не розумів, як можна було жити в ті часи; я дивувався, що Монтень так бадьоро писав у замку, навколо якого не міг прогулятися, не ризикуючи потрапити в полон до прибічників Ліги чи протестантів.

Революція показала мені можливість такого існування. У критичні хвилини люди відчувають приплив життєвих сил. У суспільстві, яке розпадається і складається наново, боротьба двох геніїв, зіткнення минулого з майбутнім, змішання колишніх і нових звичаїв створюють хистку картину, яка не дає нудьгувати ні хвилини. На волі пристрастей і характери виявляються з такою силою, якої не знає місто з упорядкованим життям. Порушення законів, забуття обов’язків, звичаїв і правил пристойності, навіть небезпеки роблять це сум’яття ще більш захоплюючим. Рід людський розгулює вулицями, влаштувавши собі канікули і позбувшись педагогів; на мить він повертається до природного стану і знову починає відчувати потребу суспільних шор, лише потрапивши під гніт нових тиранів, народжених вольністю.

Суспільство 1789 і 1790 років найбільше схоже на архітектуру часів Людовіка XII і Франциска I, де грецькі ордери змішувалися з готичним стилем, а коли бути ще точнішим – на купу уламків усіх століть, які після Терору громадились абияк у монастирі Малих августинців: різниця лише в тому, що осколки, про які я веду мову, були живими і невпинно змінювали свою зовнішність. У всіх куточках Парижа відбувалися літературні зборища, створювались політичні товариства, ставилися вистави; майбутні світила тинялися в натовпі нікому не відомі, як душі, які ще не побачили світла, на березі Лети. Я бачив маршала Гувьона Сен-Сіра на кону театру Маре у «Злочинній матері» Бомарше. Люди поспішали з клубу фельянів до клубу якобінців, з балу і з картярні до Пале-Руаяль, з трибуни Національних зборів на трибуну просто неба. На вулицях не було просвітку від народних депутацій, кавалерійських пікетів та піхотних патрулів. Поряд з людиною у французькому фраку, в напудреній перуці, зі шпагою при боці і капелюхом під пахвою, у вузьких черевиках і шовкових панчохах, йшла людина з коротко обстриженим волоссям без пудри, в англійському фраку й американській краватці. У театрах актори оголошували зі сцени новини; партер співав патріотичні куплети. Животрепетні п’єси привертали юрби народу: на сцену виходив абат, із зали йому гукали: «Довгополий! Довгополий!» Абат відповідав: «Панове, хай живе нація!» Послухавши, як простолюд горланить: «На ліхтар аристократів!» – французи бігли до Опери Буф слухати Мандіні та його дружину, Віґаноні і Роведіно; повитріщавшись на страту Фавраса, йшли милуватися грою пані Дюґазон, пані Сент-Обен, Карліни, крихітки Обів’є, мадемуазель Конта, Моле, Флері і Тальма, який робив перші кроки.

Бульвар Тампль, Італійський бульвар, що його звичайно називали Кобленцем, алеї саду Тюїльрі були запруджені розкішно вбраними жінками: там красувалися три дочки Ґретрі, біло-рожеві, як і їхнє вбрання: незабаром усі три померли. «Вона заснула назавжди, – мовив Ґретрі про старшу дочку, – сидячи у мене на колінах, така ж гарна, як і за життя». Безліч карет борознили перехрестя, де джеркотали санкюлоти, а біля дверей якого-небудь клубу красуня пані де Бюффон чекала у фаетоні герцога Орлеанського.

Вишуканість і смак аристократичного суспільства ще зберігалися в особняку Ларошфуко, на вечірках у пані де Пуа, пані д’Енен, пані де Симіан, пані де Водрей, у вітальнях деяких великих чиновників судового відомства, що залишилися відчиненими. Салони пана Неккера, пана графа де Монморена та деяких інших міністрів, де порядкували пані де Сталь, герцогиня д’Еґійон, пані де Бомон і пані де Серійї, являли собою повне зібрання славних осіб нової Франції та цілковиту свободу нових звичаїв. Черевичник у мундирі офіцера національної гвардії на колінах знімав мірку з вашої ноги; чернець, який щоп’ятниці одягається в чорну або білу рясу, в неділю надягав круглого капелюха й сюртук; голений капуцин читав у шинку газету; у колі навіжених жінок з’являлася сувора черниця – тітонька або сестра, вигнана з монастиря. Юрби відвідували ці відкриті світові монастирі, як мандрівці проходять у Ґранаді спорожнілими залами Альгамбри або зупиняються в Тибурі під колонами храму Сивіли.

Поза цим – багато поєдинків і любовних пригод, тюремних романів і політичної дружби, таємних побачень серед руїн, під ясним небом, у поетичному спокої природи; далекі прогулянки, безмовні, на самоті, що переплітаються з вічними клятвами й нескінченними ласками, тим часом як вдалині гуркотить мінливий світ, глухо гомонить поруйноване суспільство, загрожуючи потривожити своїм падінням тих, хто втішається блаженством під покровом історії. Гублячи одне одного з очей на добу, люди не були певні, що зустрінуться знов. Одні простували революційним шляхом, другі готувалися до громадянської війни, треті від’їжджали на береги Огайо, озброївшись планами замків, які вони збудують у краю дикунів; четверті вступали до армії принців – усе це з легким серцем, часто без копійки в кишені; роялісти стверджували, що все закінчиться цими днями ухвалою парламенту, патріоти, такі ж легковажні у своїх сподіваннях, проголошували, що разом з царством свободи настане царство миру і щастя. На вулицях виспівували:

В Аррасі свічку ми знайшли, З Провансу смолоскип взяли. Всю Францію вогонь пойняв, Та тільки світла мало дав. І свічка, й смолоскип чадять — Не гаючись їх треба втять!

Ось якої думки були французи про Робесп’єра і Мірабо! «Будь-якій земній владі, – говорив Л’Етуаль, – легше зарити сонце в землю або посадити його до ями, ніж заткнути рота французькому народові».

Над цими руйнівними святкуваннями височів палац Тюїльрі – гігантська в’язниця, повна засуджених. Засуджені до