Читати книгу - "Свій час"

Хотів був додати щось про її юний вік, але не став.

— А я Арна, — мовила дівчина. — Справді, не будемо ж ми, як дурні, чекати, поки нас відрекомендують.

Вона говорила як людина, свідома своєї безумовної популярності — не зіркові понти, підживлені комплексами, а нормальна діловита впевненість, так не сумніваються щодо кольору снігу й трави. Після секундної паузи Андрій пригадав: справді, Арна. Якось так склалося, що він жодного разу її не бачив, не перетинався наживо — хоч у вітчизняному літпроцесі знав, здається, всіх. На свої глянцеві й контркультурні світлини вона була геть не схожа.

Усміхнулася:

— Загалом я вам вірю. Мабуть, і справді кльовий дядько, даремно я про нього так.

— Геть даремно. Я вас познайомлю, якщо хочете.

— Так, було б непогано. Він же по культурці? У мене в жовтні турне з «Кадаврами», от якби патронат пробити… Що скажете?

На вигляд їй було років сімнадцять. Вона йому однозначно подобалася.

— …за нашу неймовірну, чарівливу, фантастичну господиню! — провуркотів Полтороцький. — За тебе, Оленько!

Стеценко потягнувся з келихом через стіл, почаркувався з Андрієм і запитально глянув на Арну; вона люб’язно всміхнулася до нього і підняла келих, але Віктора випередив гем зі своєю енною вже чаркою, вдало тицьнувши склом об скло, хоча, можливо, торкнувся й до пальців, Андрій не зауважив.

Арна поставила келих на стіл.

Нависла над спустошеними тарелями, опершись на стіл розчепіреними маленькими руками.

— Я тобі, здається, сказала, — виразно промовила вона. — Іди на.

І додала ще чимало слів, слухаючи які Стеценко кілька разів конвульсивно зітхнув, а потім, схоже, вирішив удати, що не чує. Коли вона закінчила, гема в радіусі досяжності видно вже не було.

Арна задоволено випила.

— А я вас, здається, знаю. Ви поетка? — боязко запитав Стеценко.

— Віктор Стеценко, мій друг, — поквапився представити його Андрій. — Хороший письменник, на ярмарку його свіжа книжка.

— Ух ти! Я куплю.

Стосовно того, що вона далеко піде, не виникало ані найменшого сумніву.

Перша хвиля загального обжирання вщухла, натомість почалася руханина. Краєм ока Андрій помітив, що Нечипорук устав з-за столу і, підхопивши келих, вирушив тусуватися; варто було б його вицупити, поки не втік, до того ж відносно тверезого.

…Коли (обговоривши східноєвропейський проект, а заодно й кілька інших, діставши з півсотні запрошень і пропозицій, що дві-три з них були варті уваги, призначивши на фестивальні дні з півдюжини зустрічей та перецілувавши в щічки зо два десятки знайомих письменниць, а також, упійманий Ольгою, проказавши у мікрофон вітальну промову і тост) він повернувся до столу, Арна та Стеценко вже стиха і душевно спілкувалися, напрочуд легко подолавши віковий бар’єр та відмінності культурного бекґраунду. Андрій аж замилувався. І прислухався звіддаля: не міг позбутися цієї хуліганської звички, пекучої цікавості на межі споглядацької сверблячки. Та, власне, й не намагався, що ж тут.

— Час, — бідкався Стеценко. — Зараз так пришвидшилося життя… Я ж викладаю, у мене одинадцять годин на тиждень, одинадцять, уявляєте? А ще ж методичні плани, перевірка студентських робіт, статті й таке інше. А крім цього, я змушений, так-так, саме змушений, ми платимо іпотеку… репетиторствувати, готувати абітурієнтів. Коли мені писати?!

— А вечорами?

— Та де там… Вечорами всі вдома — дружина, теща. І Віталіка забирають з садочка, я вам не казав? — у нас маленький син.

— Ух ти, класно!

— Так, але я відвик, діти від першої дружини вже дорослі… Ми тулимося в трьох кімнатах, я навіть окремого кабінету не маю! Я не можу так працювати. Потребую тиші, зосередженості… часу…

— З часом засада, — поскаржилась і собі Арна. — Котра вже година? Я сюди відразу після еротичних читань, а ще ж запис сьогодні, «Кадаври», падлюки, економлять на студії. Це щонайменше години до другої, а о п’ятій ефір на «Підйом, країно!», сама ідіотка, треба було послати, а о дванадцятій, блін, знову фест, зустріч із читачами… Коротше, піду я, мабуть. Рада знайомству. Ви кльовий, справді.

Вона розвернулася назустріч Андрієві. І, пригадавши, застопорилася:

— О, до речі. Де там наш Полтороцький?

Світла на поверсі чомусь не було.

Увійшовши навпомацки в номер, Андрій переплутав вимикачі, і лампочка загорілася не в передпокої, а в ванній: яскрава смужка з-за дверей відбилася в дзеркалі, ледь-ледь підсвітивши кімнату. Гаразд; нехай так і буде. В напівтемряві роззувся, почепив куртку, ввімкнув чайник на тумбочці і, присівши навпочіпки перед рюкзаком, зашарудів пакунками. Ніколи не знаєш, чи зручно тебе поселять, чи буде в готелі цілодобовий ресторан і змога замовити чай у номер — а чай вечорами він пив завжди, улюблений, з м’ятою. Андрій сподівався, що до зіркових понтів з райдерами він не докотиться; простіше було брати дещо з собою.

Коли чайник забулькав і, вимикаючись, клацнув, пірамідка вже лежала в дорожній чашці. Пахощі м’яти у півтемряві. І в тиші — жоден із сусідів ще не повернувся з бенкету, дякувати Богові.

З чашкою в руках Андрій вийшов на балкон. На зимному повітрі чай концентрувався в чисту насолоду, прикро, що швидко холонув. Готель здіймався над містом свічкою: місцева інтелігенція палко ненавиділа цю будівлю, даючи їй лише дошкульні та непристойні назвиська, — а йому, Андрієві, подобалася. Польотний краєвид, необмежений простір, все місто внизу. Тонкі обриси веж і дахів, химерно підсвічені історичні будівлі, а