Читати книгу - "Свій час"

як примружитися — суцільне розсипище різнобарвних вогнів. Усі нічні міста з височини легко порівняти чи з новорічною, чи з космічною ілюмінацією, і це прекрасно. У протифазі до загального, непевного, позбавленого індивідуальних рис — надто чітко і точно окреслюється і пульсує свій, єдиний, особистий простір. І час.

Він допив чай і повернувся в номер. За вікном над письмовим столом маячіли нічні вогні, напівстерті серпанком фіранки, а коли Андрій сів, опустивши за собою виднокіл, зосталася лише темрява і майже невидимі, радше домальовані уявою зорі. Він так і не ввімкнув світла. Підняв кришку ноутбука.

Атож, кожного дня. Хоч би де я перебував, хоч би скільки справ і подій, випадкових здибанок і зустрічей, друзів і чужинців, інформації та білого шуму вмістили в себе сакраментальних двадцять чотири години. Їхня швидкоплинність і самовластя здатні будь-кого збентежити і збити з ніг — але я давно знаю, як можеш і мусиш їх подолати. Дуже просто: завжди, за будь-яких обставин, іти від зворотного.

Час — зовсім не те, що думає про нього абсолютна більшість людей. Не даність і не диктат — а ресурс, резерв, скарб. І використати його насправді можна як завгодно. Сповільнити чи прискорити, підострожити чи спинити, вирішити принагідно, чим його наповнити і як розподілити. Я сам керую своїм часом, а не навпаки, як це, на жаль, буває у більшості, і це аж ніяк не метафора — це достеменно так. Погано одне: постійно доводиться робити поправку на них, інакших, на ту-таки більшість, з якою я винятково через недосконалість світобудови змушений ділити його, свій час.

Та на щастя, не завжди. Наприклад, не зараз.

Але ж інтересно виходить.

Направду. Мені самому цікаво, що буде далі.

II

Ніколи більше. Ніколи.

Бо мені не потрібно. Я, Ірма Онтарі, гармонійна самодостатня особистість, коефіцієнт за тестом Брітлінга один і вісім, за Ксав’єром — сто двадцять шість. Може, просто зараз пройти зведений індивідоадаптер? — та ні, він же геть попсовий. Ксав’єра і Брітлінга вистачає, у них фаховий інструментарій і правдива шкала.

Я самодостатня. Гармонійна. Мені добре тут, у моєму особистому просторі та хроносі по внутрішніх межах. Я не потребую зовнішніх ментальних, енергетичних чи інформаційних опор. А тим більше — жодної конкретної людини як їхнього суб’єкта.

Нічого подібного, я зовсім не мріяла його зустріти, коли здуру туди попхалася. І тим більше не хочу зараз. Ніколи. Взагалі.

Звідки він там узявся?! Маргарита — вона знала?.. кажуть, це популярна розвага серед тусовщиків: влаштовувати буцімто випадкові зустрічі для нормальних людей, які не завжди здатні адекватно себе опанувати за таких обставин. Либонь, дуже смішно, коли дивишся збоку. Технічно завиграшки — відстежити зв’язки по мережах, промоніторити хронорежим, виходи, комунікації… декому нічого більше робити, на те вони й тусовщики, жалюгідні, неповносправні, щасливі лише в товаристві таких, як вони самі. Припустімо, хроноконфлікт Маргарита не провокувала навмисно, ніхто не винен, що ти така…

Я. Гармонійна. Самодостатня. Багатогранна. Особистість!

Центр психопідтримки підкидає ще жменю свіжих тестів, методик та рекомендацій, і, зосередившись, зібравшись на силі — у них висить безліч програмних примочок, покликаних не випустити користувача живим, але нічого — я зачиняю вікно. У мене сила волі п’ятдесят за Ксав’єром. Я взагалі щомиті можу встати і піти в садок, до квітів. Тільки, мабуть, ще трошечки сповільнюся, ледь-ледь, отак. Я нікуди не поспішаю. І мені ніколи не буває нудно чи дискомфортно у власному житті, наодинці з собою.

Іґар.

То й що? Я і не покладала собі забути його ім’я.

Авжеж, це було шляхетно — проплатити хроноконфлікт. А з мого боку буде безглуздо виходити на комунікацію і пропонувати відшкодувати половину, тим більше що мені зараз і немає чим… а він ще сприйме це як зайву нагоду поспілкуватись, або, ще гірше, як мої дурні хитрощі. Ні. Він так само мені не потрібен, як і будь-хто інший.

Усе це давно не має значення. Вже півтора року минуло, а в нього, мабуть, років зо п’ять, він тоді ще жив набагато швидше за мене — взагалі незрозуміло, як Маргарита нас відстежила, адже близьких між собою людей відловлюють у мережі насамперед за синхроном… Чи це не вона? Може, й справді — отак-от, просто випадкова зустріч?

Утім, це не має значення. І він для мене — справді — геть чужий.

Панель встигає блимнути свіжою хвилею і нараз гасне, я не активую її знову: бо п’ятдесят одиниць сили волі, самодостатня особистість і, головне, квіти. А комунікації з мене досить.

У моєму саду тихо і волого, і пахне пряним пилком, і рівень вуглекислоти, відчуваю, не дивлячись на давач, трохи вищий, пора додати рослинам світла — а шкода, так добре, коли в саду сутінки. Регулюю налаштування. Посвітлілий сад одразу позбувається ілюзорного простору, крізь пелехате листя гігантської монстери просвічують непереконливі шпалери-джунглі на відстані витягнутої руки, фікус хилить набік верхівку, впираючись у стелю, агави розштовхують одна одну вигнутими пацьорками листя. Лілова традесканція геть всохла, незважаючи на підживлення, доведеться-таки обрізати, як жаль… А рожева герань зацвіла!

Сідаю навпочіпки і нахиляюся, зблизенька роздивляючись трішечки зморщені новонароджені пелюстки. Дві крайні квітки у суцвітті розпустилися не цілком, бліді, асиметричні, хворі. А я щойно сповільнилася, без жодної причини, навіщо?.. Рослини травматичніше за людей реагують на хронозміни. Мені здається, вони взагалі влаштовані набагато складніше і тонше за нас.

Підводжуся.