Читати книгу - "Свій час"

Він переступав із ноги на ногу посеред зали, ситуація ставала дедалі дурнуватіша. Звичка всюди приходити вчасно за наших реалій геть себе не виправдовувала, він уже котрий рік поспіль не міг примусити себе робити апріорі абсурдну поправку на країну.

— Жеруть, — з тихою ненавистю мовив хтось під вухом. — Сам Андрій Маркович стоїть і не може знайти місця, а вони жеруть.

Інтонація, з якою це було мовлено, насторожувала; він глянув упівока і переконався, що має слушність. Дядечко непевного віку в розтягненому светрі та з гемінгвеївською борідкою, вочевидь, був місцевим графоманом, фаховим літтусовщиком зі зневаженими амбіціями та зграями приручених тарганів під лисиною.

Відкараскатися від такого було б складно і за сприятливіших обставин.

На щастя, тут укотре пролунало життєрадісне:

— Андрію!

Озирнувся: від входу поспішав Віктор Стеценко, доцент і прозаїк, — якось вони разом виступали перед студентами і відтоді віталися, перетинаючись вряди-годи на різноманітних заходах.

Андрій квапливо ступив до нього, мов до найкращого друга, якого дивом зустрів:

— Вікторе! Бачу, тут дослівно всі.

— Так фестиваль же!

Вони відійшли трохи вбік і вже не стовбичили просто посеред зали. Втім, місцевий гемінгвей не відставав.

— А я цього року не просто так, — похвалився Стеценко. — У мене нова книжка вийшла! Збірка малої прози. Шкода, не маю з собою, подарував би…

— На ярмарку є? Я куплю.

Віктор засяяв: ніщо так не може ощасливити малотиражних письменників другої-третьої шереги, як обіцянка придбати їхні книжки. Тепер мушу, зав’язав уявний вузлик Андрій, інакше це все одно, що ошукати дитину.

— А ви теж письменник? — встряв гемінгвей. — Познайомимося…

Поки вони знайомилися — Вікторові бракувало досвіду в таких справах і шкодив очевидний надлишок університетської делікатності — Андрій знову перебігся поглядом по залі. Сісти було справді ніде, і це його дивувало: Ольга за своє життя організувала сотню-дві бенкетів, вона ніяк не могла не врахувати халявників. Інша річ, їхньої армії щороку прибуває… Він уже почувався винним, що провів тих дівчат.

— Андрійку, Вітю, хлопці, що ж ви? Проходьте, зараз починаємо. Арночко, ходімо, люба.

Невідь звідки виникла Ольга, підхопила їх зі Стеценком під лікті й посунула поперед себе, ніби гірський потік. У протилежному кінці зали виявилися невидимі, мов потаємний вхід за картиною в старовинному замку, двері до сусіднього приміщення, компактнішого, з бенкетними столами літерою «п», впізнаваними літературними обличчями навколо — і, справді, певною кількістю вільних місць. Андрій сів, вітаючись із присутніми короткими чергами, Віктор і Гемінгвей шелепнулися навпроти. Ольга посадила поруч з Андрієм хирляве дівчисько з величезними кільцями у вухах і випарувалася перш ніж він устиг озирнутися і подякувати.

— Що ж. По першій, — у Гемінгвея вже було налито. — Всі ми тут певним чином письменники. Пропоную випити за наш щоденний…

— Дорогі друзі! — пролунав в обох залах кришталевий Ольжин голос.

— Тссс! — перебив Віктор гема-самозванця. Той замовк і спожив без тосту.

З протилежної відноги літери «п» Андрієві помахав Нечипорук; супер. З Нечипоруком вони вели спільний проект, покликаний представляти молодих письменників у Східній Європі; саме назріла розмова, і Андрій навіть збирався йому телефонувати завтра-післязавтра, щоб спеціально здибатися. Чудова все-таки річ бенкети. До речі: він дегустаційно поклав на тарілку по ложечці всіх салатів, по налиснику з грибами і ще чимсь, розетку з паштетом, по канапці з червоною та білою рибою… тааак. Тарталетки з кав’яром, усі до одної, вже скупчилися на гемівській тарілці, і той пожирав їх так швидко, ніби неподалік стояв представник гіннесівського комітету з секундоміром. Тямовитий Стеценко дотягнувся до сусідньої тарелі і простягнув її Андрієві. Він узяв зо дві, запропонував сусідці, але та взагалі ніяк не відреагувала. Андрій лише зараз зауважив, що в неї геть виголена голова з химеристим татуюванням над вухом.

Ольжин голос линув над головами ненав’язливим тлом; такий знайомий, звичний, він самим лише своїм звучанням повертав час на рік, а потім ще на рік, і ще… Як завше: подяки міській владі, перелік спонсорів, поіменні дякуночки гостям фестивалю — його ім’я пролунало третім чи четвертим, а хто був раніше, Андрій, на жаль, проґавив, — а потім до болю знайоме про катастрофічну культурну ситуацію в країні, про те, що лише всі гуртом… Судячи з того, що катастрофічна ситуація стабільно трималася вже котрий рік поспіль, спільні зусилля не були марні.

— А зараз фестиваль привітає почесний гість, народний артист і народний депутат, наш дорогий Сергій Володимирович Полтороцький!

— У всіх є? — стурбовано запитав гем. — Дівчино, вам налити?

Хирлявка підвела поголену голову і виразно промовила:

— Іди на.

Затуркотів полтороцьківський баритон. Вітання із владних сфер, наш Президент, мовляв, мріяв особисто приїхати, але обставини… маю надію, що й з мого скромного товариства… певна користь…

— Старий пердун, — буркнула хирлявка.

— Даремно ви так, — озвався Андрій. — Сергій Володимирович, по-перше, чудовий актор, по-друге, мій друг, а по-третє…

— Ви Андрій Маркович?

— …жанр привітання — в принципі не найвиграшніший навіть для дуже розумної людини, — завершив він. Закінчувати думку незалежно від того, перебивають її чи намагаються кудись повернути, було його давнім принципом.