Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Russophones in the Former USSR and Serbs in Yugoslavia: A Comparative Study of Passivity and Mobilisation’ in Theoretical and Comparative Perspectives on Nationalism: New Directions in Cross-Cultural and Post-Communist Studies (Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2007): 177–217. ">[60]. До Революції гідності національна мобілізація в Україні охоплювала переважно україномовних громадян. Західні українці стали на шлях мобілізації проти чинної влади наприкінці 1980-х років, а пізніше під час Помаранчевої революції та Євромайдану. Хоча російськомовні громадяни України активно долучилися до обох українських революцій початку XXI століття, основна частина учасників цих подій, особливо 2004 року, представляла західну та центральну Україну. Українська етнонаціональна ідентичність виявилася успішнішою в мобілізації українців, оскільки самоусвідомлення росіян та російськомовних громадян в Україні спиралося не на етнокультурне, а на територіальне підґрунтя (як і в самій Росії), або ж на наднаціональні — панславістську чи радянську — ідентичності.

Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР) ніколи не була повноцінною радянською республікою, і росіяни, подібно до англійців у Великій Британії, навряд чи спромоглися мобілізуватися проти власних імперій або багатонаціональних держав. Російський та англійський націоналізми могли постати лише у відповідь на інші (тобто український або шотландський) націоналізми, і вони завжди віддавали державі багатонаціональній перевагу перед незалежною державою для своєї нації. Радянська національна політика призвела до виникнення радянсько-білоруської територіальної ідентичності, уособленням якої став президент Алєксандр Лукашенко (Аляксандр Лукашэнка), в республіці, де за часів СРСР не було націоналістичного або демократичного дисидентського руху. Як і Росія, після невдалого серпневого путчу 1991 року Білорусь не провела референдуму про власну незалежність.

У Росії 1990-х років президент Єльцин намагався просувати принцип громадянської територіальної ідентичності, проте це не знайшло відгуку серед російського населення[61]. Президент Путін у своїй політиці національного будівництва заохочував альтернативну неорадянську та імперсько-великодержавну ідентичність, яка зажила популярності й забезпечила йому дуже високий рівень масової підтримки. За різних обставин Путін застосовує різні ідентичності та може апелювати до росіян, зокрема, як до громадян Російської Федерації. Водночас до України він застосовує оптику не громадянства, натомість етнічного і великодержавного націоналізму, говорячи про росіян та українців як «один народ» та про Україну як штучно створену державу. Не визнаючи українців громадянами сувереної іноземної держави, Путін бачить у них «малоросів», а у Києві — місце розбудови «першої російської держави».

Етнокультурні ресурси — скажімо, спільна ідентичність, групова солідарність, довіра, культурний та інтелектуальний потенціал — необхідні для успішної мобілізації людей. На сході та півдні України такі ресурси були кволими, аж доки не сталися чотири ключові зміни. По-перше, російський націоналізм став більшою мірою базуватися на етнокультурних чинниках і підтримувати російськомовні рухи в сусідніх країнах. Колишні маргінальні націоналісти, як-от євразійський ідеолог Алєксандр Дуґін, стали впливовими особами в середовищі московських політиків. По-друге, Росія повернулася до традиційних радянських теорій змови, розглядаючи сербську (2000), грузинську (2003) та українські (2004, 2013–2014) демократичні революції як підтримувані Заходом путчі, спрямовані проти «привілейованих інтересів» Росії в Євразії. По-третє, Росія зробила інвестиції в ідеологію «російського світу», завдяки чому в російськомовних громадян та осіб, які асоціювали себе з російською культурою й мовою, сформувалася групова ідентичність. Оскільки російська та радянська ідентичності були в СРСР нерозривно переплетені, не дивно, що і «російський світ» також міфологізував «Велику Вітчизняну війну», зокрема Севастополь як «місто-герой»[62]. Це також передбачало повернення до радянських ідеологічних тирад, спрямованих проти українських націоналістів, яких засуджували як «нацистських колабораціоністів» і «фашистів». По-четверте, Росія вклала суттєві кошти у свої сили спеціального призначення («зелених чоловічків»), котрі пізніше захоплять Крим та розпочнуть гібридну війну на Донбасі.

Росіяни досягли чималих успіхів у імперському будівництві, але, на відміну від англійців чи французів, так ніколи і не створили справжньої національної держави, а російська національна ідентичність завжди була тісніше пов’язана з поліетнічними імперіями — царською та радянською. Визначаючи власну національну ідентичність через контекст багатонаціональної держави, росіяни не становили винятку, адже англійці всередині Великої Британії перебували у схожому становищі. Основна ж відмінність полягала в тому, що останні сформували національну державу, перш ніж розбудувати свою імперію. З цієї точки зору Московія як феодальне російсько-татарське утворення не витримує порівняння з моноетнічною Англією за правління Єлизавети I. Тим не менше, Ірландію, Україну та Алжир можна поставити в один ряд, бо їх сприймали як складові не імперської периферії Британії, Росії та Франції відповідно, а самих метрополій. Навіть після розпаду СРСР Україну відносили до того, що Москва називає «близьким зарубіжжям», а отже, відрізняли її від «справді» іноземних країн (тобто «далекого зарубіжжя»).

За часів СРСР росіяни розглядали всю країну як свою батьківщину з тісно інтегрованими радянською та російською ідентичностями, що в 1990-х роках ускладнило для них сприйняття її роз’єднання. Українці та інші неросіяни мали радянські республіканські ідентичності й водночас ідентичність Союзу, і після розпаду останнього більшість із них переорієнтували свою лояльність на нові незалежні республіки. В Україні до Євромайдану радянська ідентичність зберігалася, зокрема, серед російськомовних мешканців східних та південних регіонів, а найвищий рівень її підтримки можна було спостерігати у Криму і на Донбасі. Певна частка етнічних росіян та інших російськомовних громадян України асоціювала себе з СРСР (що не дорівнював Росії) та радянською культурною традицією[63]. Однак сепаратизм серед них виявився слабким, адже росіяни в Україні не могли приєднатися до неіснуючої Радянської держави і, до того ж, зберігали територіальну лояльність до меж колишньої Української РСР, що 1991 року перетворилася на незалежну державу. У 1990-х роках представники сербських меншин, які опинилися поза межами нової Сербської держави, взялися за зброю, аби добитися приєднання до «Великої Сербії»; з боку представників російської меншини та російськомовного населення України аналогічних спроб ніколи не було, аж доки у 2014 році Росія сама не пішла на