Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

На відміну від росіян, серби побудували свою незалежну державу до того як постала міжвоєнна Югославія, і мали стійку етнічну ідентичність, що сягала XIX століття; тож і ставлення сербів та росіян до їхніх багатонаціональних держав — югославської та радянської — було дуже різним. Російська РФСР ніколи не мала власної комуністичної партії та завершеної системи інститутів управління: замість них владні функції здійснювали загальносоюзні органи, розташовані в Москві. Наприкінці 1991 року Єльцин перейняв контроль над радянськими установами, що були відтворені тепер як інституції незалежної Російської Федерації. Сербія, натомість, мала республіканську комуністичну партію, спілку комуністичної молоді, Академію наук та інші установи, окремі від Югославії. Тому, опинившись у руках Слободана Мілошевіча, вони стали механізмами для просування етнічної мобілізації сербів та ідеї «Великої Сербії», що мала включати в себе сербські анклави у Хорватії та Боснії і Герцеговині. Наприкінці 1980-х — початку 1990-х років не існувало жодних російських інститутів, що сприяли б російському етнічному націоналізмові, а Єльцин не прагнув створити «Велику Росію» за рахунок перекроювання кордонів. Поки Сербія намагалася побудувати на руїнах Югославії «Велику Сербію», у Москві намагалася зберегти СРСР; коли ж цього зробити не вдалося, Росія підтримала його трансформацію у Співдружність незалежних держав (СНД), а пізніше висунула проект Євразійського союзу.

Важливою обставиною, що вносить сум’яття у наукове дослідження російської політики, є те, як застосовується поняття «націоналізм». Його використання у цьому контексті, як наголошує Девід Ровлі, «є неточним та оманливим». Росіяни «виражали свою національну свідомість радше через дискурс імперіалізму, аніж націоналізму». Ровлі пише, що царі, радянські діячі, російські націоналісти й ліберали не прагнули побудувати національну державу, а намагалися зберегти імперію. До більшовицької революції жодна російська політична партія не закликала відмовитися від імперської батьківщини на користь національної; іншими словами, не було російського відповідника турецького лідера Мустафи Кемаля Ата-тюрка, який витворив з Османської імперії Турецьку республіку В Росії відкрито не виступали на підтримку такого російського націоналізму, який міг бути потрактований як сепаратистський щодо СРСР. Деякі російські націоналісти бажали позбутися Кавказу та Центральної Азії, проте аж ніяк не погоджувалися на незалежність України та Білорусі: так, в уяві Алєксандра Солженіцина, останні мали увійти до «Російського союзу», яким він пропонував замінити СРСР Для всіх російських націоналістів поняття «російський» та «східнослов’янський» — з уявним центром у Москві — були і є, по суті, тотожними. Ровлі підсумовує: «Отже, особливий сенс, якого надавала національній ідентичності освічена Росія, сприяв не створенню національної держави, а збереженню імперії»[64].

У 1990-х роках розбудова громадянського суспільства не завоювала достатньої підтримки серед росіян через поширення п’яти переконань. Саме ці переконання вплинули на націоналістичну еволюцію Путіна та його імперську політику щодо України[65]:

1. Російська мова, а не громадянство Російської Федерації, є основним маркером ідентичності в російськомовній спільноті.

2. Термін «россиянин» — взаємозамінний з терміном «русский»[66], який може позначати як «великороса», так і представника східнослов’янської гілки «єдиного російського народу».

3. Росіяни та українці — «один і той самий народ».

4. Росіяни та українці повинні жити разом, бажано в союзі.

5. Російськомовна держава повинна включати Крим, Донбас, Харків та інші регіони на сході й півдні України.

У Радянському Союзі більшість російських дисидентів не висловлювала націоналістично-сепаратистських вимог, оскільки сприймала РРФСР і Українську РСР як репліки одна одної. Росіяни в СРСР були «незручною національністю»[67]. «Російське національне самоусвідомлення не було ані міцно вбудоване, ані вміщене в територіальну й інституційну структури Російської республіки. Російська республіка не була для Росії такою, якими були інші національні республіки для відповідних національностей»[68]. Російська РФСР почала будувати свої республіканські інституції лише у 1990-му, менше ніж за рік до фактичного розпаду СРСР, що виявилося закоротким проміжком часу. До цього комуністична влада десятиліттями заохочувала росіян ототожнювати «власні національні інтереси із радянськими інтересами», офіційно проголосивши їх першими серед рівних[69]. РРФСР була для російської людності «вигідною домівкою», «та все ж за батьківщину їй правив увесь Радянський Союз»[70].

Роджерс Брубейкер пояснює, чому такі неросійські республіки, як Україна, захищають свої успадковані республіканські кордони, натомість Росія ставиться до них як до штучних, несправедливих та відкритих для змін. У 1990 році декларація про суверенітет РРФСР була радше економічною та