Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ТЕОРІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ, РОСІЯ ТА УКРАЇНА
Теоретична література пропонує значне розмаїття визначень типів націоналізму, які можна застосувати до Росії та України. Вони варіюються, починаючи від громадянського націоналізму, часто пов’язаного із патріотизмом і територіальним націоналізмом. Приклади його поширені у східній та південній Україні (тут українська ідентичність ґрунтується на території більшою мірою, ніж на заході України, де ідентичність має більше етнічне і лінгвістичне забарвлення), Російській Федерації та англомовній Шотландії. Інші форми патріотизму часто стосуються країн поселенців-іммігрантів, як-от США, Канади та Австралії. Зображення західних держав як «громадянських», а східних як «етнічних» — це хибна дихотомія, оскільки всі європейські та північноамериканські демократії поєднують у собі обидва елементи, і всі громадянські держави мусять робити вибір щодо мови (мов), культури (культур) та історичних міфів, які складають їхню етнокультурну серцевину (серцевини)[55].
В Україні ця дихотомія вибору між «етнічною українською» та «громадянською» державою вводить в оману, позаяк реальний вибір доводилося робити між державою з етнічно українською серцевиною і державою з українсько-російським етнічним осердям. Другу опцію взяли на озброєння східноукраїнські політичні сили, які, зокрема, підтримували гасло «До Європи з Росією», не розглядали російську мову в Україні як іноземну та вважали, що Україна, зберігаючи свою окремішність, має підтримувати тісні взаємини з Росією. У 1990-х роках, за президентства Леоніда Кучми, цю концепцію України просували Володимир Гриньов, Дмитро Табачник та Дмитро Видрін, а в 2000-х її перейняла Партія регіонів. Такий підхід перетворив би Україну на державу, схожу на Білорусь, яка збудована довкола білорусько-російської серцевини.
Етнічні форми націоналізму можна зауважити в численних конфліктах у багатьох частинах світу Попри те, що етнічний націоналізм часто розглядається винятково негативно через ці образи етнічних конфліктів, так було не завжди. Націоналізм у XIX столітті та в перші три десятиліття після Другої світової війни частіше пов’язували з ліберальним націоналізмом, оборонним антиколоніальним рухом проти репресій і асиміляції, спрямованим на розпад імперій та створення незалежних держав. Тим не менше, так само як для однієї людини хтось є терористом, а для іншої — борцем за свободу, так і те, що для одних — патріотизм, для інших є націоналізмом. Українці та ірландці, які добиваються забезпечення стимулів до подолання денаціоналізації, російщення чи англійщення, наполягатимуть, що їм ідеться, по суті, про ліберальну політику та державну підтримку мов і культур, котрі раніше піддавалися дискримінації. Водночас багато росіян та англійців, а особливо ті українці й ірландці, які розмовляють відповідно російською та англійською мовами, вважатимуть цю ж політику антидемократичною й недоречною. Російську мову в царській імперії та СРСР, англійську у Великій Британії та французьку у Франції пропагували як мови сучасної «цивілізації» та модерності, тимчасом українську, ірландську, валлійську та бретонську висміювали як провінційні селянські наріччя або діалекти, не придатні до вжитку в сучасній державі. Цей шовінізм має довгу історію. Тері Мартин, пишучи про 1920-ті роки, зазначив, що росіяни «й надалі добачали принципову суперечність між поняттями “українське” та “модерне”»[56]. Третина росіян мешкала в Україні у п’яти великих промислових областях (Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій і Дніпровській), де їх «вельми прихильно, а українців вельми негативно асоціюють із модернізацією»[57].
Націоналізм має різні рівні мобілізаційного потенціалу. Етнічний націоналізм, громадянське суспільство й антиколоніальний дискурс разом працювали на користь мобілізації проти європейських імперій після Першої світової війни та їхнього панування над заморськими колоніями після Другої світової. В СРСР наприкінці 1980-х років приклади цього явища траплялися в Західній Україні, трьох балтійських республіках, Молдові, Грузії та Вірменії[58]. Антиколоніальна й антирадянська мобілізація виявилася слабшою там, де виразнішими були територіальні ідентичності, як-от у Росії, Білорусі та східній Україні, а також п’яти центральноазійських республіках[59]. З розпадом СРСР на початку 1990-х років російські етнічні меншини, що мешкали поза межами Росії, не мобілізували — на відміну від сербських меншин, що проживали на теренах колишньої Югославії за межами Сербії
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет», після закриття браузера.