Читати книгу - "Дженні"

Пітер досі нічого не розумів.

Сонце червоною кулею тонуло за Західним Лондоном, створюючи пишне малинове тло для лісу корабельних щогл і димарів у Лондонських доках позаду них, а темні башти та стіни Лондонського Тауеру підіймалися з Тауер-Гілл на віддалі. Коли ж сонце досить низько опустилося й майже зникло за шпилями та димарями міста, холодний вітер повіяв з річки, скуйовдив Пітерове хутро, нагадавши, що вони досі не мають теплого, безпечного місця, де перебути ніч.

Він почав розпитувати Дженні:

— Скоро сутінки. Де нам переночувати?.. — але вона його не слухала. Дженні мала захоплений вираз мордочки, її погляд блукав десь далеко. І потім вона сказала йому урочистим голосом:

— Пітере… чи не хочеш ти вирушити зі мною у невелику мандрівку?

Пітер одразу ж зацікавився, ба більше, захопився, бо він любив відвідувати нові місця і почувався найщасливішим, коли подорожував.

— Мандрівку? О, залюбки! Куди? Коли?

— Зараз. Негайно. Сьогодні ввечері чи коли там щось вирушатиме. Але ми можемо пошукати сьогодні ввечері. До Шотландії. Я хотіла б побувати у Ґлазґо, місті, в якому народилася. І відвідати своїх родичів у Баллосі, Ґаерлохгеді та Бальмасі. О, Пітере, Пітере, було б так гарно…

Тепер очі Пітера розширилися від захвату, як і в Дженні, коли він почув знайомі назви місць, що здавалися такими далекими й чудовими, бо няня часто розповідала йому про Ґлазґо, і він вигукнув:

— Але, Дженні, як ми це зробимо? У нас немає грошей, квитків…

— О, це легко, — сказала Дженні. — Ми влаштуємось на роботу й працюватимемо до самого Ґлазґо.

— На роботу, — збентежено повторив Пітер, — але що ми можемо робити?

— Багато чого, — відповіла Дженні. — Ми знайдемо корабель, що прямує до Ґлазґо й станемо корабельними котами, після того, як вони виявлять, що ми на борту. Це легко.

Тоді вже Пітер подивився на Дженні з зачудуванням та захватом.

— Дженні! — промовив він. — Хочеш сказати, ти вже робила це, ти вже плавала морем?

— О так, кілька разів, — відповіла вона, намагаючись говорити наче між іншим, хоч їй погано вдавалося приховати, як її це тішить, коли Пітер захоплюється нею, — але проблема полягала в тому, що я ніколи не знала, куди саме прямую. Я дуже хотіла до Єгипту, щоб навідати могили моїх предків, але замість цього потрапила в Осло. Де б мені ще довелося їсти сушену рибу! А одного разу я подорожувала до Нового Орлеана і назад. Здавалося, ця подорож ніколи не закінчиться. Двадцять вісім днів на морі. Така нудьга… Але тепер я знаю, що ти можеш читати назви кораблів і куди саме вони прямують…

Раптова думка осяяла Пітера:

— Але, Дженні, — сказав він, — працювати на кораблі, хіба ж це не бути з людьми, я хочу сказати, ти ж говорила, що терпіти не можеш…

— Зовсім ні, — холодно відповіла Дженні. — Це трохи інше. Ти працюєш, щоб заробити на життя і, повір мені, гаруєш по-справжньому. Усе, що маєш, ти заробляєш, ловлячи мишей та щурів, передбачаючи погоду, визначаючи пробоїни та джерела смороду і приносячи везіння… та чого тільки не доводиться робити. Це ділові стосунки. Моряки, юнги та капітани мають досить своєї роботи, тож їм не залишається часу панькатися з котами. А ти маєш свою роботу, зайнятий нею і невдовзі все закінчується. Непогано і — що важливо — регулярно годують, тож не потрібно турбуватися про харчі, їх удосталь. За день-два ти призвичаюєшся до моря й певної одноманітності і, якщо показатися на палубі, коли землі вже не видко, це непогане життя. Що скажеш, друже? — і вона кинула на Пітера благальний, але, разом із тим, викличний погляд.

— Аякже! — закричав Пітер. — Я їду.

— Молодець, Пітере! — гукнула Дженні, тихенько наспівуючи від задоволення. Я знала, що ти погодишся. Спершу ми пошукаємо у доках цієї затоки. Твоє завдання — прочитати назви кораблів. Я оберу той, на якому ми попливемо.

Вони одразу ж попрямували від Воппінґ Волл до Лондонських доків. Пітер дивився на принадні назви, написані золотими літерами під тафрейлом, та порти, з яких ці кораблі прибули, коли вони проходили, здається, нескінченні доки в Старій чи Новій затоці, і зачитував їх Дженні.

— «Раймона» — Лісабон, — прочитав він.

— У Лісабоні повно котів моєї породи, — коментувала Дженні.

— «Вільгіальмар» — Гельсінкі.

— Дякую, не хочу більше сушеної риби, — трохи в’їдливо зауважила Дженні.

— «Ізіс» — Олександрія…

Дженні замріялася і навіть на мить завагалася, немов збиралася змінити своє рішення, але потім сказала:

— Можливо, колись, але не зараз. Коли ми повернемося, мабуть. Олександрія, Каїр, потім Ніл. Бубастіс — ось куди я б хотіла потрапити. Ми там справді були священними…

Вони оглядали корабель за кораблем; порти, звідки вони прибули, розкидало по всій земній кулі від Суецу до Колкати, від Сінґапуру до Колону, від Банґору, штату Мен, до Ямайки, що у Вест-Індії, й Тампіко, що у Мексиці. І вже потім, наприкінці найбільшої затоки, майже при вході до доків Сент-Кетрін вони натрапили на осіле, низеньке, опецькувате судно. Його назву було виведено не золотавими, а блідо-білими літерами, ще й такими замазуреними брудом та димом, що Пітер заледве розібрав їх, і йому довелося ще раз придивитися у сутінках. Але коли він все-таки прочитав їх, його серце підстрибнуло від захвату.

— Дженні! Тут написано: «Графиня Грінок — Ґлазґо»!

— Ура! — трохи неелегантно підстрибнула Дженні. — Це наш корабель. Це наш новий дім на наступні кілька тижнів, Пітере.

Ентузіазм Пітера трохи охолов, коли він оглянув далеке від краси судно. Чорний корпус «Графині» був поплямований червоною іржею, присадкуватий і потворний, з опецькуватим вигином, від якого підіймалася коротка щогла з величезним щогловим краном, який у ту мить працював, завантажуючи з пристані на борт ящики, пакунки та великі сітки, заповнені бочками. Посеред корабля розташовувався