Читати книгу - "Легенда золотої кицьки"

— Та чи заспокоює вашу душу ця кров? От віра — це й справді відпочинок для духу…

Я замислився… Чи заспокоює мене кров?

Скільки проблем від неї зараз на мене звалилося… але ж, якщо бути чесним із самим собою, тепер я не відчуваю того жахливого нервового напруження, що не давало мені спокою після скоєного мною злочину… Звичайно, згадки про кров — жахливі… Та все ж, здається, мені анітрохи не шкода того, що я зробив із вусанем… І хоч як це дивно, я не відчував жалю до Ігоря… Лише страх.

— Увіруйте, і буде вам життя вічне! Я точно знаю! — все ніяк не замовкав старий.

Я уявив, як дістаю із рюкзака свій скривавлений ніж, посміхаюсь до старого і протираю пальцем лезо із чорними краплинами крові. Це змусило мене розвеселитись… І від думок про ніж чомусь стало легко, ніби все у моїх руках… Ніби я все контролюю.

Наче не помітивши старого, я встав із лавки і пішов геть, туди, де ми зі Святою домовились зустрітись через 20 хвилин — поруч із охайним діючим фонтаном…

Раптом я усвідомив, наскільки хворі думки мене щойно відвідали… Чи не божеволію я?

Руки знову почали труситися, а серце штовхало у груди із подвійною силою. Я навіть чув цей барабанний бій у вухах… Перед очима почало темніти, наче світ поволі вимикав лампи. Ще трохи — і я ладен буду впасти на землю без тями… Чорт, цього лише не вистачало…

— Джоне! — оклик Святи нарешті висмикнув мене у реальність. — Речі у мене!

Я нарешті привів себе до ладу і протер очі рукою. Морок одразу розсіявся. Світловолоса красуня стояла переді мною, сяючи своїми ніжними блакитними очима.

Ми не розмовляли про те, що сталося вчора. Я навіть не знав, чи варто взагалі говорити про це. А може, я боявся, що Святині пестощі, ласкаві теплі руки та ніжні поцілунки виявляться лише продовженням мого вчорашнього сну…

Та зараз Свята стояла переді мною така жива і реальна, що я навіть відчував її запах — свіжий, ледь ягідний аромат парфумів і шкіри.

Руки їй відтягували дві величезні малинові торбини. У одній з них тепер була схована скринька із дорогоцінним кинджалом.

Я взяв ту торбину, що виглядала більшою, аби допомогти.

— То що будемо робити? — спитав я вже вкотре за день.

Свята виглядала трохи здивовано:

— А я тобі не казала про кицьку?

Я не зрозумів:

— До чого тут кицька?

— Ну як до чого. Вночі я знов бачила мою кицьку… І наступне місто, куди я маю їхати — це Сімеїз.

Я не міг зрозуміти, чи Свята жартує, чи вона дійсно не розуміє усієї скрути, у яку вона потрапила, ще й втягнула у справу мене. За нами тепер, напевно, женеться не один вусань з голеними хлопцями. Як я зрозумів із сумбурних пояснень Святи, дівчина вкрала кинджал у якоїсь шишки. Цей її пан Ларс був багатим і впливовим чоловіком, що не залишить Святу у спокої, доки не поверне своє. Проте дивним чином дівчина не могла пояснити, чому втекла із скринькою і чому покинула пана Ларса, якого начебто любила…

Я мовчки потер підборіддя. Свята мовчала. Здається, жодна з тих подій, що змусили мене вкрасти машину і ледь не вбити вусаня, Святу не обходили.

— Ну чого ти так дивишся? — не витримала дівчина мого мовчання. — Ти підвезеш мене до Сімеїзу? Чи далі ти сам?

— Я сам? Із краденою автівкою?

Я ледь не розсміявся від розпачу та певної долі злості на себе і на те, що дозволив собі втрутитись у справи цієї божевільної білявки.

— Слухай, давай підемо до машини і я тобі дещо розповім, — нарешті вирішила Свята і, впевнено схопивши мене за руку, потягла до парковки біля вокзалу.

Звісно, по-дурному було лишати автомобіль на видноті, але я вирішив, що саме на показному місці ніхто не буде його шукати. Тим паче, коли ми будемо підходити до машини, то ще здалеку зможемо помітити головорізів, якщо ті знайдуть-таки свій BMW.

На щастя, коло машини нікого не було.

Свята плюхнулась на заднє сидіння і мовила:

— Поїхали за місто.

Я сів за кермо. У мене не було водійських прав, втім, у гаманці вусаня я знайшов його посвідчення водія. На відміну від господаря гаманця, я був не дуже схожий на зморщене яблуко з вусами, але тепер у мене були хоч якісь права, і я почував себе за кермом впевненіше.

Якщо я погоджусь і далі подорожувати із Святою у краденому автомобілі, великі дороги нам не підійдуть. Звичайно, автобанами тут і не пахне, але на широкій дорозі ми швидше нарвемося на дорожній патруль. Тож, якщо я все ж таки погоджусь везти святу до Сімеїзу, у чому я все ще сумнівався, мені доведеться їхати гірським серпантином…

Авто плавно рушило з місця.

— Джоне, є певні знання, що змушують мене робити ті речі, які я роблю… — почала Свята. — У тебе бувають віщі сни?

— Ні.

— А в мене бувають. І це зовсім не сни — це реальність… Ти мені не повіриш, проте у своїх снах я бачила тебе. І знаю, що на твоїх руках є те, чого не відмиєш.

Я здригнувся. Звідки їй знати про Ігоря? Може, вона все-таки підставна? І лише й чекає моменту, аби витягти з мене зізнання?

Незважаючи на хаос думок, що стрепенулися у моїй голові, авто продовжувало рівно рухатись уперед.

— Кицька — це мій тотем. Вона веде мене по життю. І ти її теж мусив бачити.

Кицька із дивного видіння. Так, я й дійсно