Читати книгу - "Джури козака Швайки"

Ліворуч від них випірнуло з лісу ще десятків зо два татар. На якусь мить вони завмерли, тоді перегукнулися з нападниками Мустафи-бека — і з вереском кинулися на жовнірів пана Кобильського.

Позаду Демка хтось нажахано зойкнув, і за мить почувся стукіт копит. Демко озирнувся. Панські жовніри, нещадно періщачи коней, летіли один за одним через вузький перешийок. Першим, як годиться, був Куролуп.

Спробував Дурна Сила розвернути і свого коня, проте той лише сумно похитав головою і не зрушив з місця. А далі Демкові було вже не до коня. Татари оточили його з трьох боків. Проте наблизитися побоювалися — з таким посвистом злітала у повітря важка довбня. Один з нападників звів лука, проте Мустафа-бей люто гримнув на нього, і той закинув лук за спину.

Мустафі-бею цей ще безвусий богатир не потрібен був мертвим. Він потрібен був йому живий. За такого у невільницькій Кафі можна отримати не менше, ніж за п’ятьох звичайних бранців.

— Здавайся! — гукнув він до Демка.

Проте Демко чув лише посвист власної довбні. І бачив, що від того посвисту дибки ставали татарські коненята.

— Боїтеся, так? — гукав Демко. — Ану, хто перший!

Проте перших не було. Ніхто з татар не хотів накласти головою.

Замість того в повітря злетіло кілька арканів. Демко легко відмахнув довбнею перші три. Ще два обплелися навколо довбні. Смикнув їх Демко до себе — і два нападники вилетіли з сідел. Проте знову замахнутися Демко не встиг. Шостий аркан обвив його шию. Потемніло Дурній Силі в очах, і він гепнувся під ноги коневі. А той, як і раніше, стояв непорушно і не зводив сумовитого погляду з густих димів, що один за одним здіймалися уподовж Сули.

ЛЮДИНА З ДУПЛА

Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом.

Та верба на цьому не зупинилася. Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.

— Апчхи! — сказала голова. — Ну, чого б я ото товкся, як Марко в пеклі?

Голова в дуплі була не сама. Там ще були і тіло, і руки з ногами. І коли все це вибралося з дупла, перед ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак.

Це був той, за ким гналися татари.

— Апчхи! — востаннє сказав він. Тоді поглянув на хлопців і весело сказав: — О, знайомці з Воронівки! Як ви сюди потрапили?

Хлопці ще ширше розплющили очі. Цю людину вони бачили вперше. А чоловік заходився приєднувати шмат кори до дупла. Затим відійшов убік, придивився до своєї роботи і задоволено запитав:

— Ну, як, бачили щось подібне до цього? Ні? То ж бо й воно. А тепер, хлопче, — звернувся він до Грицика, — збігай-но до тих дерев та поглянь, чи не повертаються татари.

Коли Грицик подався до пагорба, незнайомець повернувся до Санька.

— Ну, розказуй, як ви дісталися аж сюди.

— Ми втекли з Воронівки… — почав було Санько, проте незнайомець його зупинив.

— Та я про це знаю, — сказав він. — Знаю, як ви налякали пана Кобильського і його слуг, як ночували на Сторожовому дубі.

— То це ви тоді чхнули? — здогадався Санько. — А ми вже подумали, що то були ці… вовкулаки.

— Невже ви їх не викурили зі старих згарищ? — насмішкувато запитав незнайомець. Виявляється, він і про це знав!

— То, виходить, це ви підклали нам луки і ножі?

— Був такий гріх, — охоче згодився незнайомець. — А то аж зло взяло: такі сміливі хлопці — і тремтять на гілках, мов дві синички. А ще чого ви боялися?

Санько замислився.

— А ще за нами скрадався вовк, — згадав він. — Такий страшний. Навіть удень не ховався від нас.

В очах незнайомця спалахнули веселі вогники.

— Страшний, кажеш. І все ж ви лишилися живі й здорові. То, мабуть, розправилися з ним, так?

— Та ні, не розправилися. Втекли від нього. Зробили пліт і втекли по Дніпру.

— Молодці, здогадалися, — схвально хитнув головою незнайомець. — А на Дніпрі з вами нічого не трапилося?

Коли Санько розказав про таємничі човни, очі незнайомця погрозливо зблиснули. А коли дійшов до того, як якісь люди, переодягнені татарами, пограбували і ледь не вбили рудого чоловіка Мацика, — незнайомець скреготнув зубами.

— Ну, нечестивці, почекайте, — пригрозив він невідомо кому. — То, кажеш, його врятував вовк?

— Еге ж. Мені навіть здається, що той рудий Мацик його навмисне висвистував.

— Молодець, — похвалив Санька незнайомець. — Правильно