Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

“Йому байдуже. Він зав’язав із випивкою.”

Мені ще ніколи не було так добре. Це було навіть краще, ніж мастурбація.

Я ходив від бочки до бочки. Це було казково. Чому раніше мені нічого про це не розповідали? З цією штукою життя здавалось чудовим, я почувався прекрасно, ніщо не турбувало мене.

Я випрямився й поглянув на Лисого.

“А де твоя мати? Я хочу трахнути її!”

“Я приб'ю тебе, засранцю, тримайся подалі від моєї матері!”

“Та я ж розітру тебе в порох, Лисий.”

“Я знаю.”

“Добре, не лізтиму до твоєї матері.”

“Пішли, Генрі.”

“Ще трішечки...”

Я підійшов до бочки і добряче приклався. Потім ми вийшли з погребу надвір. Коли ми вийшли, батько Лисого все ще сидів у своєму кріслі.

“Що, хлопці, були у винному погребі?”

“Так,” відповів Лисий.

“Чи не зарано починаєте?”

Ми не відповіли. Ми пішли на бульвар і зайшли у магазин, де продавалася жувальна гумка. Ми купили кілька пачок і запхали їх до рота. Лисий боявся, щоб його мати не дізналася.  Мені ж усе було по барабану. Ми сиділи в парку на лавці, жували гумку і я думав, що нарешті я знайшов щось вартісне, щось, що допоможе мені, що залишиться зі мною надовго. Трава здавалася зеленішою, лавочки зручнішими, а квіти пахли сильніше. Напевно ця штука була протипоказана хірургам, та з усіма, хто хотів бути хірургом, завжди було щось не так.  

23

У Маунт Джастіні були веселі уроки біології. Нашим вчителем був містер Стенхоуп. Це був 55-річний старий і ми відразу ж сіли йому на шию. В нашому класі вчилася Ліллі Фішман — не по рокам розвинена дівуля. У неї були величезні груди й просто неймовірний зад, яким вона крутила, походжаючи на своїх високих підборах. Вона була просто чудова, вона терлася об хлопців, коли говорила з ними.

Всі уроки в класі біології проходили за однією й тією ж схемою. Ми ніколи нічого не вчили. Містер Стенхоуп щось розказував перші десять хвилин, а потім Ліллі казала, “Містере Стенхоуп, давайте влаштуємошоу!”

“Ні!”

“Ну містере Стенхоуп!”

Вона підходила до його столу, мило схилялася й щось шепотіла йому на вухо.

“Ну що ж, добре...” відповідав він.

І Ліллі починала співати й викручуватися. Вона завжди починала з “Бродвейської колискової” а потім переходила до решти номерів. Вона була неперевершена, гаряча, вона розпалювала нас і ми спалахували. Вона поводилась, ніби вже доросла жінка, збуджуючи Стенхоупа і нас. Старий Стенхоуп сидів на своєму стільці щось белькочучи й слинячись. Ми сміялися з нього й підбадьорювали Ліллі продовжувати. Так тривало доти, доки одного разу до класу не заглянув директор, містер Лейсфілд.

“Що тут відбувається?”

Стенхоуп прикипів до стільця не в змозі промовитий й слова.

“Вийдіть всі швидко!” закричав Лейсфілд.

Поки ми виходили, Лейсфілд промовив, “А ви, міс Фішман, пройдіть до мого кабінету!”

Звісно, після того ми так і продовжували байдикувати і все було добре, аж поки містер Стенхоуп не влаштував нам першу контрольну.

“Чорт,” вголос сказв Пітер Менгалор, “і що нам робити?”

Пітер був хлопцем з 10-дюймовим членом.

“Тобі ніколи не доведеться самотужки заробляти на життя,” сказв хлопець, схожий на Джека Демпсі. “Це вже наша проблема.”

“Давайте спалимо школу,” кинув Ред Кіркпатрік.

“Гівно,” вигукнув хлопець з кінця класу, “за кожну двійку батько вириває мені ніготь.”

Ми всі втупилися в свої аркуші. Я подумав про свого батька. Потім я подумав про Ліллі Фішман. Ліллі Фішман, подумав я, ти шльондра, лиха жінка, що звивається перед нами й божественно співає, через тебе ми всі потрапимо у пекло.

Стенхоуп дивився на нас.

“Чому ніхто не пише? Чому ніхто не відповідає на питання? У всіх є олівці?”

“Так, так, у всіх все є,” відповів хтось із хлопців.

Ліллі сиділа за передньою партою, якраз навпроти Стенхоупового столу. Ми побачили, як вона відкрила книжку й списувала відповідь на перше питання. Ну що ж. Ми всі також повідкривали свої книжки. Стенхоуп вирячився на нас. Він не знав, що робити. Він почав пирхати. Він просидів так добрих п'ять хвилин, потім зірвався з місця. Він бігав туди й сюди поміж рядами.

“Що ви робите? Закрийте підручники! Закрийте книжки!”

Коли він пробігав поруч, ми закривали книжки лише для того, щоб відкрити їх знову, коли він проходив далі.

Лисий сидів біля мене і реготав. “От придурок! От же ж старий придурок!”

Мені стало трохи шкода старого Стенхоупа, але я мав обирати: або він, або я. Стенхоуп стояв за своїм столом і кричав, “Всі книжки мають бути закритими, інакше весь клас отримає ‘незадовільно’!”

Ліллі Фішман підвелася. Вона припідняла спідницю й підтягнула шовкову панчоху. Вона поправила підв'язку й нам відкрилася біла плоть. Потім вона підтягнула й поправила другу панчоху. Ми ще такого ніколи не бачили, навіть Стенхоуп, певно, такого ще не бачив. Вона сіла на місце й ми закінчили писати контрольну з відкритими книжками. Переможений Стенхоуп сів за стіл.

Інший, з ким ми валяли дурня, був учитель праці Поуп Фарнсворт. Все почалося з першого ж уроку в майстерні. Він сказав, “Тут ви навчитеся працювати. Почнемо прямо зараз. Кожен отримає двигун, ваше завдання розібрати його і скласти докупи, зробивши так, щоб він запрацював, на це маєте семестр. На стінах висять схеми і я відповідатиму на всі ваші питання. Також я покажу вам кілька фільмів про роботу двигуна. А зараз починайте розбирати ваші двигуни. Існтрументи у вас на вестаках.”

“Агов, Поупе, може спочатку кіно?” запитав один хлопчина.

“Я сказав, починайте роботу!”

Я не знав звідки взялися всі ці двигуни. Всі вони були брудні, зламані й іржаві. Це була просто купа брухту.

“Чорт,” сказав хтось, “це ж просто смердюча купа лайна.”

Ми стояли над своїми двигунами. Хлопці потяглися за розвідними ключами. Ред Кіркпатрік узяв викрутку й почав повільно зішкрябувати нею чорну стрічку мазуту десь у два фути довжиною.

“Та ну, Поупе, давай кіно. Ми щойно зі спортзалу, у нас дупи болять! Вагнер змушував нас стрибати, як ті жаби!”

“Починайте виконувати завдання!”

Ми почали. Все було даремно. Це було ще гірше, ніж урок музики. Звідусіль доносилось стукотіння інструментів і важке дихання.

“БЛЯДЬ!” закричав Гаррі Гендерсон, “Я ЗЧЕСАВ СОБІ НАХРІН СУСТАВ! ЦЕ Ж ЯКЕСЬ СРАНЕ БІЛЕ РАБСТВО!”

Ми обережно обмотали йому палець хустинкою й дивилися, як вона просочується кров'ю. “Блядь,” сказав він.

Ми продовжили. “Та