Читати книгу - "Тіні забутих предків. Новели"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Се справді! Й мені вони на думці вертяться… Мабуть, горюють там, бідолашні?!
– Атож! Знаєш що, Химо? Я думаю…
– Про п’ятизлотника?
– Еге ж… якби нам його… теє… в карнавку…
Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калатало його серце, бо він трохи налякавсь своєї сміливості.
– Віддамо… Як має піти на що інше, хай лучче йде на голодних. Завтра віднесу до церкви.
– Отак краще! – вільніше відітхнув Хома.
Старі помовчали, зітхнули глибоко, а трохи згодом заснули.
Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з п’ятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як око, і знов загорнула. Її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона спішно підняла їх і сховала вузлик у пазуху.
Після служби Божої Хима наблизилась до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п’ятизлотник, потримала його в руці й укинула в карнавку.
Цок!..
Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук «білих грошей» лунав в її ухах, але на серці в неї стало і радісно, і весело, мов на Великдень.
Перехрестившись до образів, Хима неспішною ходою подалась додому…
* * *
Того ж таки дня піп виймав гроші з карнавки. Побачивши межи мідяками срібний п’ятизлотник, він немало здивувався.
– Дивіться, – казав він, розглядаючи старі гроші, – а я й не знав, що межи моїми парафіянами є такі багатирі!..
29 лютого 1892 р., с. Лопатинці
Помстився Образок
«Стиха, стиха Дунай воду несе…», а ще тихіше, ще спокійніше над пишним Дунаєм. Південне повітря, убравши в себе, мов губка воду, усі проміння сонця, висить тремтячими грудьми над чудовим краєвидом, тисячами сліпучих іскорок обсипає широку річку, що ледве помітно для ока гойдає свою жовту воду межи піскуватими берегами… А на румунському боці, ген-ген понад тихим Дунаєм, зеленою лавою простягся кучерявий гай вербовий і стоїть на варті поміж річкою та шпичастими горами, що блакитними тінями лягли на блакитному небі і приковують до себе очі, і ваблять у свою далечінь імлисту…
Вечоріло. Здорове палаюче сонце зупинилось над Галацом, над тими щоглами незліченними, що но мріють вершечками в імлистій блакиті, над тими плавнями розлогими, що зеленіють в далечині високим комишем…
По цім боці Дунаю, де розкинулось м[істо] Рені, над самою річкою сиділо двоє людей. Клунки з прив’язаним до них казанчиком, що лежали осторонь на пісочку, запорошені чоботи й одіж свідчили, що то подорожні. Оден з їх, одягнений в широкі сині шаровари та молдуванський капарáн[30], мав не більш як двадцять п’ять літ. Від білої качýли[31], насуненої мало не на брови, виразно відбивалось смугляве енергічне обличчя з орлиним носом, з трохи грубими устами під чорним вусом, з карими очима, що, повні смутку й задуми, визирали з-під густих брів.
Товариш його – людина літ під сорок – насамперед бив у вічі буйним рудим волоссям на голові, довгими розкуйовданими вусищами та неголеною бородою, що, мов щітка, стирчала рудою щетиною. Бліде, мов налите чим, обличчя його було зібране в дрібненькі зморшки і сливе не оживлялось мутними сивими очима.
Подорожні щойно викупались. Рудий розгортав ще мокрі вуса, з яких стікала вода, та застьобував свою безбарвну піджачину, що враз з такими ж пошматованими штанами, забучавілими капцями на босу ногу та заяложеним кашкетом складала його мізерну одіж.
– А-а! добре!.. – покректав рудий. – А глянь-но, Свириде, як вода підживає!.. – звернувсь він до товариша.
– Десь у верховині дощі випали, – відповів Свирид. – Трудно нам буде, Луко, через Прут перехопитись у Молдаву, бо й Прут, мабуть, стоїть повний, як повесні…
– Не журись, козаче! Най тії журяться, що гроші мають… Одно погано: вода розливає, а в горлі посуха! Але ми зараз порадимо на се, – казав Лука, присовуючи до себе чималу баньку з вином та приязно всміхаючись до неї. – Три ока джіну! поміть собі!.. – Лука приклав баньку до рота і з усмішкою раювання на змарнілому виду пожадливо почав дудлити з неї. – А-а! бун джін![32] Добре вино… На, пий!.. Добре вино, кажу… а було колись, брате мій, що я на таке вино й не глянув би… Угорське, шампан благородний, портвейн, бордо – от мої трунки… Було колись: його благородіє, поручик Лука Йванович, дідич подільський, а тепер… босявка, дідич ринштоку міського, матульняк-заволока[33]!.. Дай-но, брате, ще джіну… Отак! Ти чому не п’єш? Пий, закушуй; от тобі бриндза, перець… Їж, покіль є що їсти! Е, було колись… А знаєш, кого я зустрів отут у Ренях?.. Ні, зроду не вгадаєш… Та й як тобі вгадати, коли ти і в вічі її не бачив, а мене оце два місяці, либонь, як зустрів на матулі?.. Іду я собі по джін оцей до шинку, коли бачу – стоїть на порозі молодиця… Як глянув я на неї, так і впізнав відразу. Вона! Коханка колишня!.. Змарніла трохи, схудла, та лишився той стан гнучкий, ті очі глибокі, що, здається, усе бачать, що в тебе заховано в серці від себе навіть… Вона зирнула на мене, та не впізнала, мабуть, бо й не ворухнулась з місця… Мені ніяково було забалакати до неї, бо, бач… таке було межи нами: п’ять літ оце минуло, брате мій, як я не з баньки кружляв, як тепер, і не з матульняками гуляв, а в благородній кумпанії дворянській розливав вина коштовні, мов воду тую… Бо була, брате мій, і земля своя, і двір, і челяді повно… сказано – дідич… Було, та збігло, не знать куди поділося… отак, ф’ю-ю!.. та й нема… Так що ж я мав казати?.. Еге, про дівчину. Саме за рік перед тим, як жиди забрали за довг усе майно моє, стала в мамєньки моєї за покоївку дівчина одна. Оця сама, що зустрів у Ренях… Гарна була дівка, така гарна та свіжа, що мене, було, аж коло серця запече, як гляну на неї… А горда та пишна, й не приступай!.. Я колись до неї – а вона як стусоне мене в груди!.. Мене – дворянина!.. Ще й відправитись хотіла, та мати не пустила. Чекай же, думаю собі, завзялась ти, завізьмусь і я… Розсердився спершу… Такий лихий та сердитий, що й не приступай… Лише гримаю на дівку. А далі, брате мій, потихенько, помаленько почав я укоськувать її. То словом щирим обізвуся, то гостинця привезу… От моя дівчина й залишила брикатися… Крутив я, вертів я, мов ту рибу на гачку водив, поки не діп’яв свого… І жив я отак, брате мій, мов у раю, щось з півроку… Тут тобі бенкет безперестанку, день у день, кумпанія гарна, вино, аж шумить, ллється, карти, розкоші всякі… а тут дівчина пригортає, душу вивертає своїми очима глибокими та синіми, мов море в годину… Дай-но, брате, джіну! Х-хе! бун джін!.. Недовго я раював отак. Помітила мамєнька моя покійниця, що погано з дівкою, порадились ми – й відправили її. А тут незабаром попродали усе добро моє за довг, мамєнька померла, товариші відцурались, і лишивсь я оден, як палець, без грошей, без захисту… Е, що я брешу? без захисту! Захист був: від шинку до шинку, від Сруля до Мошка – скрізь своя хата, скрізь свої люди!.. Нап’юся гарно, висплюсь ще краще: рівчак під боки, камінь під голову, небом загорнуся – сплю; всі минайте його сіятельство пана матульняка, дідича міського ринштоку!.. Приїзди, Свириде, в гості: прийму тебе у власній господі так, що й не здякуєшся!.. А ти чого сидиш сумний та, мов сич той, напижився?.. Пий та не журись! Най тії журяться, що по дві сорочки мають, а хто має одну – кинь лихом об землю та пий, поки й останньої не позбудешся!..
– Чого я сумний, питаєш? – обізвався Свирид. – Так мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні забутих предків. Новели», після закриття браузера.