Читати книгу - "Тіні забутих предків. Новели"

– Знаєш що, Химо… знаєш що, стара… – улесливо шептав Хома. – Свата не можна пустити без чарки… Винеси мерщій твого п’ятизлотника, я духом примчу горілку, ще й здачі тобі принесу… Бо, бачиш, не можна ж так…

– Се смерть моя, а не чоловік! І чого ти напосівся на того п’ятизлотника? Казала не дам – і не дам, і край!.. Хоч забий мене отут – не дам!..

– Дай, кажу!

– Не дам!

– Дай!!!

– Не дам, не дам і не дам!

– Тьфу, сатано!..

Хома плюнув і, хрьопнувши дверима, вийшов надвір. Злість поняла його серце, йому було досадно і на жінку, і на того п’ятизлотника… А вернутися без горілки ніяким побитом не можна. На щастя, трапився кум і позичив на кварту…

Стара зварила бараболі, і так-сяк прийняли свата.

П’ятизлотник перетривав ще одну небезпечну годину, та на те, мабуть, щоб стати причиною незгоди між чоловіком та жінкою… Хома ніяк не міг вбгати в голову думку, що він мусить терпіти голод, коли в скрині лежать гроші, невеликі, правда, але все-таки можна залатати ними хоч одну діру в господарській потребі… Хима трусилася над своїм скарбом, над своїми «білими грішми»; вона так звикла до своєї мрії подарувати п’ятизлотника внучці, що намагання видати п’ятизлотник на що інше дратували її, гнівали несказанно.

На другий день пішов Хома по сусідах позичати хліба, та ніхто не дав: кожному сього року сутужно, в кожного недорід поменшив хліба. Пішов Хома до жида, так, без великої надії, пам’ятаючи приказку: «Тільки в мене рідні, що жиди одні». Але й жид не дав: «Багато, каже, набрали в мене люди без грошей, а ніхто не квапиться віддавати…» Похнюпишись, поплентавсь старий додому з порожніми руками, та й не гадав, що вдома чекає його нове лихо: соцький з десятником прийшли правити подать…

– Почекайте, люди добрі, – благав Хома, – я віддам… А тепер, їй же Богу, не маю… Хліба шматочка нема… Самі знаєте, який тепер рік тяжкий: нема хліба, нема де й заробити…

– Ми вже се чули, старий! Давню пісню співаєш! Нам що – нам хоч ригни, а дай, нам начальство велить, і так уже наслухалися за тії недоїмки! – загомоніли сільські посіпаки.

– Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею!..

– Знайдемо, що взяти… Дай, діду, хоч частину грошей, бо заграбуємо одежу.

– Кажу ж вам, що не маю! – скрикнув в роз’ятренні Хома.

– Не маєш?.. Добре! Гей, бери свиту з жердки! – крикнув соцький на десятника.

Десятник прискочив до жердки і потяг Химину свиту.

– Не руш! – скочив Хома до десятника і вхопив за свиту. – Не руш! Я не допущу, щоб у мене грабували одежу… Ей, Химо, давай того п’ятизлотника сим невірам, бо вони й душу витягли б з чоловіка!..

Хима, що стояла досі німа та бліда, як смерть, почувши про п’ятизлотника, прожогом кинулась до скрині, впала на неї і міцно вчепилась за віко.

– Не дам! – крикнула вона. – Не діждете взяти п’ятизлотника!

– Пусти! – штовхнув Хома жінку. – Я сам дістану!

Але Хима міцно, мов кліщами, вчепилась руками за скриню, і Хома ніяк не міг стягти її з скрині.

– Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло! – кричала Хима. – А п’ятизлотника не дам!

Десятник, недовго думавши, закинув свиту на плече і подавсь з соцьким з хати.

Хима сиділа на скрині бліда, аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на віку, посоловілі очі нестямно дивились на двері.

Хома важко дихав, аж сопів; він постояв мовчки на місці, далі насунув шапку і вийшов з хати, хрьопнувши дверима…

Лишившись сама, Хима заплакала. «Господи, – думала вона, – за що на нас звідусюди саме лихо, сама біда? Чим ми прогнівили тебе, Боже, що отак на старість караємось?..» Сльози котилися по її старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сиділа сумна, як сам сум, і забула вже про той скарб свій, про п’ятизлотник, який недавно боронила від ненаситних зборщиків…

Вечір захопив її на скрині, темрява оповила хату, а Хима не світила світла, їй було не до світла…

Ввечері прийшов Хома, хмурний, як небо восени. Він мовчки сів на лаву і задивився в куток.

– Хомо!

Тихо.

– Хомо!

– Ну?

– Я оце надумала… Пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки… Може б, він і дав. От завтра субота, підуть люди до рощоту, піди й ти та попроси гарненько, може, змилується…

– Ет, не дасть!

– А ти піди, попроси красненько, може, й дасть…

Старі замовкли, але надія на панську ласку ледве примітним промінням осявала їм серця, зцілющою водою покропила сердечні рани…

Другого дня ввечері вертавсь Хома від пана.

– Ну? – зустріла його на порозі Хима.

– Дав! П’ять дав на відробітки, на буряки…

Хима перехрестилась.

Щасливі, зараз нараялись відібрати свиту, а на решту купити кукурудзяної муки на малаї, бо житня дорога. Хоч не хліб, а все ж веселіше буде, ніж на самій бараболі.

Повечерявши, старі полягали спати.

Та не спалося старим.

Усе, що пережили вони за сих кілька день, ставало тепер їм перед очима, як на долоні. Поки голод зазирав їм у вічі, вони силкувались одвернутись від його, боялись думати про його… Тепер, коли несподівана поміч дала їм спроможність хоч на кілька день позбутись гірких клопіт про шматок хліба, вони з цікавістю розглядались у свому лихові, самі зазирали в вічі свому ворогові, бо він і тепер ще маяв над їми своїм чорним, сухим крилом…

«А що було б, – думав Хома, – якби й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду?.. Що то – голод? Невелике слово, а страшне… Ще ми, хвалити Бога, не зовсім гинули, а й то так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гавкав, як пес… А кажуть, в якійсь стороні тепер голод… Справжній голод… І не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хліба, мруть з голоду…»

Хома не знав, у яких се сторонах голодують люди, якої вони віри, якою мовою говорять, він лиш чув, що вони голодні, і йому ввижалася сила голодних, змарнілих, сумних людей, що з туги та голоду мало не гавкають, як пси, і нізвідки поради немає бідолашним…

«Виставили в церкві карнавку, – думав Хома, – і дав би чоловік на тих голодних що змога, та що ж – дай, голоде, хліба!..»

Хима лежала на полу, розплющивши очі, і в її голові снувалися думи: «Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей… Хоч на який час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим п’ятизлотником. Намігся водно: дай та й дай!.. Та що з тих грошей? Не надовго й вистачить, треба картоплею намагати… Добре, що хоч картоплю маємо… А у тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть, і картоплі немає! От десь горе: ми ще самі, двоєчко нас, а то, борони Боже, сім’я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, ні росиночки закропитися… Якби ближче, дала б з мірку картоплі… З щирої душа запомогла б… Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється…» І перед очима Химиними просувалися картини, одна одної сумніші, одна одної страшніші; і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими їй людьми… «А може… – і в голові її промайнула думка. – Ні-ні! – відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю. – Не дам!.. То не моє, то внуччине… А може…» Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухалася, що скаже серце, як погодиться з думкою…

«Господи! – думав Хома. – Чого ті голодні ввижаються мені сьогодні? Може, се мана яка? Воно годило б ся запомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці – голому сорочка. Кортить мені сказати щось бабі, так боюся… Вона вже й так лиха на мене за того п’ятизлотника… А може, сказати?..»

– Химо! – насмілився Хома. – Ти спиш?

– Ні, чогось мене сон не бере…

– І я не засну…