Читати книгу - "Тіні забутих предків. Новели"

в панчохах, схиляє біля неї на поренчата свій англійський костюм і виймає бінокль.

Щось говорить до неї, наче давній знайомий, передає бінокль.

А вона взяла!.. А вона взяла!..

Приклала мої фіалки до того самого місця, де перед хвилею були очі чужого, наче нічого не сталось.

Ні, я не можу бути спокійним.

«Шановний пане!»

Ні, се обурити може. Я вже киплю: «Шановний пане! Хто вам дав право поводитись так? Чи тямите ви, що се з вашого боку нахабність?..»

Він десь розуміє мову моїх очей, бо повертає обличчя до мене і кидає здивований погляд. Потому байдужно одводить його назад. Ну, чорт із ним!

Але вона? Що недавно присягалась мені: навіки!.. Доволі, щоб з’явились якісь худі ноги і англійський костюм… Ось вона – вірність жіноча.

Чую, що я ревную. Повертаюсь до неї плечима і даю собі слово, що між нами тепер кінець. Любуйся своїм британцем… Навіть не гляну. Мене більше цікавить краса природи, вічна і незрадлива. Не обернусь нізащо. Хоч би ти плакала, хоч би благала. Нізащо…

Чую погляд на шиї. Він мене тягне. А може, то тільки здається… Вони десь так захопились одне одним, що я для них не існую. Хіба обернутися раптом і накрить голубків? А яке мені діло до чужого кохання?..

Проте обертаюсь, цілком холодний, і стрічаюсь з її очима. Такі покірні, благаючі і невинні!

Тоді я од серця все вибачаю і все забуваю.

«Любиш?» – «Кохаю».

Тепер знов ходжу за нею. Де вона – там і я невідступно. На британця – ані тіні уваги.

Він не існує для мене. Іду оддалік, за блакитним вуалем, або назустріч, щоб глянути в очі. Вона вибирає картки, я теж купую. Вже повні кишені. Розглядає вітрину – я стою поруч. А все для того, щоб зловить погляд, кинутий потай, лукаво, через голови людські. Так сонце часом просуває своє проміння крізь дощ.

Вже день скінчився, засвітилася ніч, а я ще на ногах. Де вона – там і я. Вона вже втомилась, пора б їй спочити. Востаннє, при світлі зірок, заглядаю їй в очі.

«До завтра?» – питають мої. «До завтра…» – відповідають фіалки. «Моя?» – «Навіки».

А завтра, ще не розвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю… я певний, що її вже нема. Вона од’їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь.

Стою на дорозі і втягаю у себе той легкий запах.

Се все, що лишилось од мого роману…

* * *

Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі.

Або її цвіт – високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі.

Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти.

Ось вона – та, що вічно мене хвилює, що тільки раз розцвітає квіткою смерті. Сиза серединка міцно згорнулась і в муках, зціпивши зуби, одриває од серця листок за листком. Закаменіла на каменистому ґрунті і прислухається з жахом, як росте, стигне і рветься з неї душа.

І так роками.

Там десь, глибоко, під сірим дзвоном коріння, щось вистигає таємно, витягаючи силу з серця землі, а агава з одчаєм стулює листя, немов почуває, що родини принесуть смерть.

І на кожнім листку, який з болем одриває од серця, лишається слід од зубів.

Все має пору, для всього приходить свій час.

І для агави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми і виходить на волю, як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятись хіба з сосною, цвіт смерті.

Обвіяна вітром, ближча до неба, агава бачить тепер, чого не бачила перше. Вона бачить море і скелі, перша стрічає схід сонця, остання ловить червоний захід, а вітер шумить коло неї так само, як і в короні дерев.

Сизі листя в’януть тим часом під нею, одхиляються, як недужі, по них стікають дощі, сині зуби мертво блищать на сонці, корона сохне і м’якне, наче ганчірка, а квітка на високому пні вітає сонце і море, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджених передчасно на смерть.

Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять, стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море.

Ave, mare, morituri te salutant!..[80]

Літо 1912 р.

Виноски

1

Безлісній горі. (Тут і далі примітки автора, якщо не вказано інше.)

2

Штани.

3

Царинка – обгороджений сінокіс близько од села.

4

Смереки, рід наших ялинок.

5

Острива – суха смерека з галузками, на якій сушиться сіно.

6

Худобу.

7

Диких верхах гір.

8

Лісові ягоди.

9

Ватра – вогнище.

10

Довга на сажень сурма з дерева і з кори.

11

Суточки – обгороджена гірська стежка.

12

Плай – гірська стежка.

13

Жінота.

14

Плови – негода, дощі.

15

Огорожа з дерев’яних лат.

16

Обороги – повітка на сіно.

17

Дерев’яний намет, в якому живуть ввівчарі та роблять сир (будз, бриндзю).

18

Путини – дерев’яна посудина.

19

Бовгар – коров’ячий пастух.

20

Струнка – намет для доїння овець.

21

Козар – козячий пастух.

22

Полиці під дахом.

23

Жентиця – сироватка.

24

Туман.

25

Буришка – картопля.

26

Габá – хвиля.

27

Гоц – водопад.

28

Кашіца – дерев’яна обшивка берегів.

29

На роботах у лісі.

30

Верхній одяг із відкидними рукавами. (Прим. ред.)

31

Смушевої шапки. (Прим. ред.)

32

Добре вино (літ.: буне вин; молд.). (Прим. ред.)

33

Матула – по-молдуванському здоровезний волок; матульняк – рибалка на рибному заводі.

34

Йшов дрібний дощ. (Прим. ред.)

35

Візника. (Прим. ред.)

36

Горець-чабан (молд.). (Прим. ред.)

37

Швидше! (молд.) (Прим. ред.)

38

Так у Бессарабії називають українські колонії.

39

Руснаки перейняли від молдуван, між іншим, слово «май» –