Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Він висмоктав із пляшки ще порцію напою, ніби підтверджуючи свої слова.

Вітарі всілася на край столу.

— То що тебе сюди привело? Я думала, ти розносиш прутневу гниль по Штирії.

— Моя популярність удома дещо зменшилася.

— Зайвий раз опинився по обидва боки протистояння, так?

— Щось таке.

— Але дагосканці зустріли тебе з розпростертими обіймами?

— Мене більше порадувало б, якби ти зустріла мене з розведеними ногами, але неможливо отримати все, чого хочеться. А хто твій приятель?

Ґлокта витягнув однією зболеною стопою благенький стілець і опустився на нього, сподіваючись, що той витримає його вагу. «Падіння на підлогу, в купу розтрощеного пруття, аж ніяк не справило б потрібного ефекту, чи не так?»

— Мене звати Ґлокта. — Він витягнув спітнілу шию в один бік, а тоді у другий. — Очільник Ґлокта.

Коска довго на нього дивився. Очі в нього були налиті кров’ю, запалі, з важкими повіками. «І все ж у них видно певний розрахунок. Можливо, він і наполовину не такий п’яний, як удає».

— Той самий, що бився в Гуркулі? Полковник кінноти?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалася повіка. «Навряд чи можна сказати „той самий“, але мене все ж таки навдивовижу добре пам’ятають».

— Я полишив військову службу кілька років тому. Мене дивує, що ви про мене чули.

— Боєць має знати своїх ворогів, а найманець ніколи не знає, ким може бути його наступний ворог. У військових колах варто зауважувати, хто є хто. Колись у минулому вас згадували при мені як людину, на яку варто звернути увагу. Як я чув, відважну й розумну, але нерозсудливу. Далі я не чув більш нічого. А тепер ви тут, працюєте в іншій царині. Ставите запитання.

— Нерозсудливість усе-таки не пішла мені на користь, — знизав плечима Ґлокта. — А час треба чимось займати.

— Звичайно. Як я кажу, ніколи не сумнівайтеся в чужому виборі. Неможливо знати чужі мотиви. Ви прийшли випити, очільнику? На жаль, тут немає нічого, крім цієї сечі. — Він змахнув пляшкою. — Чи ви маєте до мене запитання?

«Маю, і вдосталь».

— У вас є досвід облог?

— Досвід? — захлинувся Коска. — Ви питаєте про досвід? Ха! Вже чого-чого, а досвіду мені не бракує...

— Так, — буркнула Вітарі через плече, — бракує тільки дисципліни й відданості.

— Ну, так, — насуплено глянув Коска їй у спину, — це все залежить від того, у кого спитати. Але я був під Етріною та під Мурісом. Серйозні там були облоги. А ще я сам кілька місяців тримав у облозі Віссерін і майже його здобув — просто мене заскочила зненацька та дияволиця Меркатто. Пішла на нас кавалерією до світанку, із сонцем за спиною і все таке, вчинила збіса не по-дружньому, сучка така...

— Я чула, ти тоді був п’яний до безпам’ятства, — пробурчала Вітарі.

— Ну, так... Потім я шість місяців утримував Борлетту проти великого герцога Орсо...

Вітарі пирхнула.

— Поки він не заплатив тобі, щоб ти відчинив браму.

Коска сором’язливо всміхнувся.

— Сума була страшенно велика. Але він так і не прорвався боєм! Цього в мене не відняти, еге ж, Шайло?

— Маючи при собі гаманець, битися з тобою не треба.

Найманець усміхнувся.

— Я — той, хто я є, і я ніколи не стверджував, ніби є якимось інакшим.

— Отже, про вас відомо, що ви зраджували своїх наймачів? — запитав Ґлокта.

Штирієць помовчав, тримаючи пляшку на півдорозі до рота.

— Очільнику, я ображений до глибини душі. Може, Нікомо Коска й найманець, але правил ще ніхто не скасовував. Я можу відвернутися від наймача лише за однієї умови.

— Якої саме?

Коска всміхнувся.

— Якщо хтось інший запропонує мені більше.

«Ах, кодекс честі найманця. Заради грошей деякі люди готові на що завгодно. За достатню суму більшість людей зробить що завгодно. Може, навіть організує зникнення очільника Інквізиції?»

— Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

— А, загадка невидимого мучителя! — Коска задумливо почухав спітнілу бороду, трохи поскуб висип у себе на шиї та оглянув те, що назбирав із неї під ніготь. — Хто його знає і кого це цікавить? Він був свинотою. Я його майже не знав, а те, що я знав про нього, мені не подобалося. Він мав удосталь ворогів, а тут, якщо ви не помітили, справжнє зміїне кубло. Якщо ви цікавитеся, яка зміюка його вкусила, що ж... хіба це не ваша робота? Я тут був зайнятий. Випивкою.

«Не так уже й неймовірно».

— Якої ви думки про нашого спільного друга генерала Віссбрука?

Коска зігнув плечі та трохи втиснувся у стілець.

— Він — дитина. Грається в солдатиків. Вовтузиться зі своїм маленьким замком і своїм парканчиком, хоча значення мають лише великі стіни. Варто їх утратити, як гра закінчується, скажу я вам.

— Я думав точнісінько так само. — «Можливо, це все-таки не найгірші руки, у яких могла опинитись оборона міста». — Уже почалася робота над суходільними стінами, а також ровом за ними. Я сподіваюся його затопити.

Коска підняв брову.

— Добре. Затоплюйте. Гурки не дуже люблять воду. З них кепські моряки. Затоплюйте. Чудово.

Він закинув голову назад і висмоктав із пляшки останні краплі, жбурнув її на брудну підлогу, витер брудною рукою рота, а тоді витер руку об брудну від поту сорочку.

— Хоч хтось розуміє, що робить. Можливо, коли гурки атакують, ми протримаємося довше, ніж кілька днів, га?

«Якщо нас не зрадять іще до цього».

— Хто його знає, може, гурки й не атакують.

— О, я сподіваюся, що атакують. — Коска потягнувся під стілець і витягнув ще одну пляшку. Коли він витягнув зубами корок і виплюнув його на протилежний кінець зали, у нього зблиснули очі. — Коли починаються бої, мені подвоюють платню.

Був вечір, і в приймальні віяв милосердний вітерець. Ґлокта притулився до стіни біля вікна, дивлячись, як над містом унизу розтягуються тіні.

Лорд-губернатор змушував його чекати. «Намагається показати мені, що він досі головний, хоч що там каже Закрита Рада». Але Ґлокта був не від того, щоби трохи постояти нерухомо. День вийшов виснажливим. Він плентався містом серед палючої спеки, оглядав стіни, ворота, війська. Ставив запитання. «Запитання, на які ніхто немає задовільних відповідей». У нього пульсувала болем нога, нила спина, а рука натерлася об