Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Ми маємо битися з гурками тут, і тут ми маємо їх відганяти. Усе інше є несуттєвим.

— Несуттєвим, — проспівала собі під носа Вітарі, перескочивши з однієї частини парапету на другу.

Генерал насупився.

— Я можу лише виконувати вказівки лорд-губернатора та його ради. Нижнє місто завжди вважалося не надто цінним. Я не несу відповідальності за загальну політику...

— Її несу я.

Ґлокта поглянув Віссбрукові у вічі й дуже надовго затримав погляд.

— Віднині й надалі всі ресурси будуть спрямовуватися на ремонт і зміцнення суходільних стін. Нові парапети, нові ворота, необхідно замінити всі до одного розбиті камені. Я не хочу бачити тріщин, крізь які здатна проповзти мураха, а тим паче — гуркська армія.

— Але хто виконуватиме цю роботу?

— Цю хрінь збудували корінні мешканці, хіба ні? Серед них повинні бути умільці. Розшукайте їх і найміть. Що ж до рову, то я хочу, щоб він опустився нижче рівня моря. Якщо прийдуть гурки, ми зможемо його затопити й перетворити місто на острів.

— Але ж на це може піти кілька місяців!

— У вас є два тижні. А може, й іще менше. Примусьте служити кожного, хто сидить без діла. Жінок і дітей теж, якщо вони здатні тримати лопату.

Віссбрук насуплено поглянув на Вітарі.

— А як же ваші люди в Інквізиції?

— О, вони надто заклопотані: ставлять запитання й намагаються з’ясувати, що сталося з вашим попереднім очільником. Або ж день і ніч стежать за мною, моїми апартаментами та воротами Цитаделі, стараючись, щоб того самого не сталося з вашим новим очільником. Прикро було б, якби я зник до завершення оборонних споруд, еге ж, Віссбруку?

— Звичайно, очільнику, — пробурмотів генерал. «Але, як мені здається, без величезного ентузіазму».

— Утім, усі інші мають працювати, і ваші вояки теж.

— Але ж ви не можете очікувати, щоб мої люди...

— Я очікую, що кожен внесе в це свою частку. Якщо це комусь не подобається, хай вертає до Адуа. Хай вертає й пояснює причину своєї неохоти архілекторові. — Ґлокта вишкірився на генерала своєю беззубою усмішкою. — Генерале, незамінних людей немає, зовсім немає.

На рожевому обличчі Віссбрука щедро виступили великі краплі поту. Жорсткий комір його форми потемнів від вологи.

— Звичайно, кожен має внести свою частку! Робота над ровом почнеться негайно! — Він кволо спробував усміхнутися. — Очільнику, я знайду всіх, кого треба, але мені знадобляться гроші. Якщо люди працюють, їм треба платити, навіть тубільцям. Ще нам знадобляться матеріали; все потрібно завозити морем...

— Позичте необхідну для початку суму. Працюйте в борг. Поки що обіцяйте все й не давайте нічого. Його Преосвященство все забезпечить. — «Дуже на це сподіваюся». — Щоранку звітуйте мені про хід своєї роботи.

— Так, щоранку.

— У вас чимало справ, генерале. Раджу вам розпочати.

Віссбрук на мить застиг, ніби не знаючи, віддати йому честь чи ні. Кінець кінцем він просто розвернувся на підборах і побрів геть. «Досада професійного солдата, яким командує цивільний, чи щось більше? Чи не руйную я його ретельно виснуваних планів? Можливо, планів продати місто гуркам?»

Вітарі зіскочила з парапету на тротуар.

— Його Преосвященство все забезпечить? Це було б для вас удачею.

Вона неквапливо пішла геть, і Ґлокта насуплено подивився їй у спину, тоді насуплено подивився в бік пагорбів на материку, а потім насуплено глянув угору, на Цитадель. «Небезпеки зусібіч. Я застряг між архілектором і гурками, і поряд немає нікого, крім невідомого зрадника. Якщо я проживу хоч один день, це буде дивом».

Невиправний оптиміст, можливо, назвав би це місце генделиком. «Але цей заклад навряд чи вартий цієї назви». Хижа, від якої відгонить сечею і в якій стоїть трохи меблів; повсюди старезні плями від поту й нещодавно розлиті рідини. «Така собі помийна яма, з якої вигребли половину помиїв». Тамтешні клієнти та працівники були дуже схожі між собою: п’яні, засиджені мухами тубільці, що розтягнулися на спеці. Посеред цієї розгульної сцени розтягнувся й міцно спав Нікомо Коска, славетний солдат удачі.

Його стілець із плавнику, гойднувшись назад, притулився до забрьоханої стіни та стояв на задніх ніжках. На столі перед ним лежав один його чобіт. Колись той чобіт, певно, був неймовірно вишуканий і яскравий: чорна штирійська шкіра, золота шпора та пряжки. «Тепер уже ні». Його передок прогнувся й посірів від завзятого використання. Шпора відламалась, із пряжок злущувалася позолота, а залізо під нею заплямувала бура іржа. Крізь дірку в підошві на Ґлокту дивився кружечок рожевої шкіри з пухирями.

«І навряд чи знайшовся б чобіт, який краще пасував би своєму власникові». Довгі вуса Коски, які, без сумніву, було потрібно вкладати воском набік, як заведено у штирійських модників, мляво й безживно звисали обабіч його напівроззявленого рота. Його шия та щелепа були вкриті тижневим заростом, чимось середнім між бородою та щетиною, а над комірцем визирав якийсь шерехатий облуплений висип. На голові в нього стирчало на всі боки масне волосся, якщо не рахувати великої лисини на тім’ячку, яскраво-червоної від сонячного опіку. Його обвисла шкіра була всіяна краплинками поту, а по його опухлому лиці повзла лінива муха. На столі лежала на боці порожня пляшка. Ще одну, наполовину повну, він тримав на колінах.

Вітарі поглянула згори вниз на цей взірець п’яного нехтування собою; на її обличчі, попри маску, було добре видно зневагу.

— Отже, це правда: ти досі живий.

«Ледь-ледь».

Коска з зусиллям розплющив одне запалене око, кліпнув, примружено глянув угору, а тоді мало-помалу почав усміхатися.

— Шайло Вітарі, щоб я так жив. Світ іще здатен мене здивувати.

Він поворушив ротом, кривлячись, позирнув униз і побачив у себе на колінах пляшку, підняв її й заходився довго, спрагло з неї пити. Пив він глибокими ковтками, ніби у пляшці була вода. «Досвідчений п’яниця — наче в цьому були якісь сумніви. На перший погляд, зовсім не та людина, якій можна довірити оборону міста».

— Я геть не очікував побачити тебе знову. Чому б тобі не зняти маску? Вона позбавляє мене твоєї краси.

— Прибережи це для своїх повій, Коско. Мені твоїх болячок не треба.

Найманець забулькав якимось напівсміхом, напівкашлем.

— А в тебе й досі манери принцеси, — прохрипів він.

— Тоді, напевно, цей нужник — палац.

Коска знизав плечима.

— Якщо достатньо випити, все здається однаковим.

— Думаєш, ти коли-небудь вип’єш достатньо?

— Ні.