Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Перед тим як піти з будинку, сторожкий до потенційної небезпеки Метью окинув своїм гострим пильним поглядом садок та поля. Я влаштувала власну перевірку місцевості за допомогою мого третього відьминого ока, але, здавалося, довкола нікого не було, і нам нічого не загрожувало. Я побачила воду під садком, почула, як гукають у лісі сови, посмакувала літню солодкість присмеркового повітря, але не помітила більше нічого.

— Ходімо, — сказав Метью, вхопивши один з оберемків і взявши мене за руку. І ми побігли через відкриту місцевість до сінного сараю. Метью всією своєю вагою наліг на ковзаючі двері і штовхнув, але вони не піддалися.

— Сара захистила їх закляттям. — Я побачила його ниті, накручені на ручку і просунуті крізь текстуру дерева. — До того ж, досить міцне заклинання.

— Таке міцне, що не розбити? — стурбовано спитав Метью, зосереджено стуливши губи. Недивно, що він стурбувався. Коли ми були тут востаннє, я навіть не змогла запалити свічки в гелловінських гарбузах. Я помітила вільні кінці мотузок і посміхнулася.

— Без вузлів. Сара гарна відьма, але не ткаля. — Свої шовкові ткацькі ниті я запхала за пояс легінсів. Коли я витягнула їх звідти, зелена та коричнева мотузки потягнулися з моїх рук і міцно прикріпилися до заклинання Сари, знявши тітчині обмеження на двері швидше, аніж їх спромігся б відчинити навіть професійний крадій Джек.

У сараї стояла Сарина «Хонда».

— Як же ми в біса зможемо запхати тебе до неї? — розсердилася я.

— Зараз спробую, — сказав Метью, кидаючи наші оберемки з одежею на задні сидіння. Він подав мені валізку, сам склався на переднє сидіння, і після кількох невдалих спроб авто ожило.

— Куди тепер? — поцікавилася я, застібаючи ремінь безпеки.

— До Сіракуз. Потім — до Монреаля. А опісля — до Амстердама, де я маю будинок. — Метью увімкнув передачу, і ми тихо викотилися на польову дорогу. — Якщо хтось і шукає нас, то вони робитимуть це в Нью-Йорку, Лондоні та Парижі.

— Ми не маємо паспортів, — зауважила я.

— Зазирни під килимок. Маркус мав попередити Сару, щоб вона залишила їх там, — відповів Метью. — Я відгорнула брудний килимок і знайшла під ним французький паспорт Метью та мій американський.

— А чому твій паспорт не темно-червоного кольору? — спиталася я, витягуючи наші документи з запечатаного пластикового мішечка (І тут Емілі руку приклала, — подумалося мені).

— Тому що це — дипломатичний паспорт. — Виїхавши на асфальтову дорогу, Метью увімкнув фари. — Має бути такий самий і для тебе.

Мій французький дипломатичний паспорт, виписаний на ім’я Діана Ройдон, який засвідчував мій подружній статус відносно Метью, був вкладений у звичайний американський. Яким чином Маркусу вдалося скопіювати моє фото, не порушивши при цьому оригіналу, можна було лише здогадуватися.

— Ти й зараз шпигун? — тихо спитала я.

— Ні.Це як гелікоптер, — із посмішкою відповів Метью. — Просто іще одна перевага приналежності до родини де Клермонів.

Сіракузи я полишила як Діана Бішоп, а наступного дня в’їхала до Європи вже як Діана де Клермон. Будинок Метью в Амстердамі виявився особняком шістнадцятого сторіччя, розташованим на одній з найгарніших ділянок каналу Геренграхт. Як пояснив Метью, він придбав його відразу ж після того, як 1605 року поїхав з Шотландії.

Ми зупинилися в ньому рівно настільки, скільки нам треба було, щоб помитися в душі та перевдягнутися. Я залишила на собі ті самі легінси, які вдягла в Медісоні, а свою сорочку поміняла на сорочку Метью. Він вдягнув свій звичний сіро-чорний кашеміровий костюм, незважаючи на те що, як вірити газетам, був кінець червня. Мені було дивно, що я тепер не бачила його ніг, бо я вже звикла, що вони завжди були на виду.

— Що ж, це, мабуть, досить справедлива переміна, — прокоментував він, — бо я твоїх ніг уже кілька місяців не бачив, хіба що в приватній обстановці нашої спальні.

Метью мало не схопив інфаркт, коли він не знайшов у підземному гаражі свого улюбленого Рейндж-Ровера. Натомість там стояло темно-синє спортивне авто з м’яким верхом.

— Я його уб’ю, — заявив Метью, побачивши низьку й видовжену автомашину. Своїм домашнім ключем він відімкнув металеву скриньку, пригвинчену до стіни. У ній був іще один ключ та записка: «Ласкаво просимо додому. Ніхто й не подумає, що ти їхатимеш на цьому авто. Так безпечніше. І швидше. Привіт, Діано. М.».

— Що за тачка така? — поцікавилася я, поглянувши на шикарну панель приладів, зроблену в авіаційному стилі.

— Спайкер Спайдер. Маркус колекціонує автомобілі, названі на честь представників виду павукоподібних комах. — Метью увімкнув привід дверей, і вони розійшлися убік, наче крила винищувача зі змінною геометрією крила. — Він вилаявся. — Та це ж найпомітніше авто, яке тільки можна собі уявити!

Щойно ми добралися до Бельгії, як Метью заїхав до автодилера, віддав йому ключі від Маркусової тачки, і зі стоянки ми виїхали на авто значно більшому та менш помітному. У його широкому ящикоподібному салоні ми благополучно добралися до Франції і вже через кілька годин почали підніматися горами провінції Овернь до замку Сеп-Тур.

Нарешті між деревами замерехтіла старовинна фортеця — з рожевуватого каменю, з темними вікнами веж. Я не могла не порівнювати замок та прилегле містечко в їхньому нинішньому стані з тим, який вигляд вони мали тоді, коли я востаннє бачила їх в 1590 році. Цього разу над Сен-Люсьєном не висіло сіре покривало диму. Зачувши далеке теленькання дзвіночків, я повернула голову, сподіваючись побачити, як нащадки тих кіз та цапів, які зустрічалися мені в 1590 році, чвалають із пасовиська додому. Утім, назустріч нам не вискочив П’єр зі смолоскипом у руці. А Шеф на кухні не обезголовлював фазанів великим ножем, швидко й вправно готуючи страви як для теплокровних, так і для вампірів.

І там не буде вже Філіпа, не буде його вигуків, сміху, не буде гострих та проникливих зауважень стосовно людської слабкості, почерпнутих із творів Евріпіда, не буде проникливого аналізу проблем, які виникнуть перед нами після нашого повернення до сьогодення. Скільки часу піде на те, щоб відвикнути від громоподібного гуркоту кроків та