Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Мотор заревів ще дужче. Повітря шмагало мені обличчя. Я прихилився за вітровим склом і раптом провалився в гуркіт машини, моє тіло злилося з нею в одне, в спільному напруженні, спільній вібрації, я відчував колеса під ногами, відчував землю, шосе, швидкість, ніби враз усе в мені стало на своє місце. Ніч вила й свистіла, вириваючи з мене все зайве, мої губи міцно стислися, руки перетворилися на лещата, я став утіленням шаленої їзди, — знетямлений і одночасно до краю напружений.

На повороті зад машини занесло. Я кілька разів крутнув кермо у протилежний бік і дав газ. Якусь мить я не відчував ніякої опори, ніби піднявся в аеростаті, потім машина знову слухняно полетіла по шосе.

— Добре, — сказав Кестер.

— Там було мокре листя, — пояснив я.

По тілу прокотилася тепла хвиля, і я відчув полегшення, як щоразу буває, коли мине небезпека. Кестер кивнув.

— Восени на поворотах у лісі завжди повно цього чортового листя. Хочеш сигарету?

— Дай, — сказав я.

Ми зупинились і закурили.

— Тепер можна їхати назад, — мовив Кестер.

Повернувшись до міста, я виліз із машини.

— Добре, що ми проїхались, Отто. З мене все як рукою зняло.

— Другого разу я покажу тобі інший спосіб їзди на поворотах, — пообіцяв він. — Повний оберт на гальмах. Але до нього можна вдаватися лише тоді, коли дорога суха.

— Гаразд, Отто. На добраніч.

— На добраніч, Роббі.

«Карл» помчав далі. Я пішов до пансіону. Я був виснажений, але цілком спокійний. Мій сум розвіявся.

XXIII

На початку листопада ми продали «сітроена». Грошей вистачило для того, щоб якийсь час підтримувати майстерню, але наше становище гіршало з тижня на тиждень. Люди ставили машини на зиму до гаражів, щоб заощадити на бензині й податках, і замовлення на ремонт траплялися дедалі рідше. Ми, правда, трохи заробляли на таксі, але тих грошей було надто мало на трьох, тому я дуже зрадів, коли господар «Інтернаціоналю» запропонував мені, починаючи з грудня, знову щовечора грати на піаніно. Йому останнім часом щастило: спілка торговців худобою почала влаштовувати свої щотижневі вечірки в одній із задніх кімнат «Інтернаціоналю», потім за її прикладом пішла спілка торговців кіньми і, нарешті, ще й товариство прихильників кремації. Таким чином, я міг таксі лишити Кестерові й Ленцу. Мене це влаштовувало ще й тому, що я вечорами часто не знав, де мені дітися.

Пат писала мені регулярно. Я чекав на її листи, проте не міг уявити собі, як вона живе, й іноді, в похмурі, сльотаві грудневі дні, коли навіть опівдні не розвиднялося по-справжньому, я вже думав, що давно втратив її, наче ніколи й не мав. Мені здавалося, ніби Пат виїхала хтозна-коли, і я не вірив, що вона повернеться. Потім наставали вечори, сповнені тяжкої нестерпної туги, коли вже не було іншого рятунку, як сидіти до ранку з повіями й торговцями худобою і пити.

Господар дістав дозвіл не зачиняти кав’ярні на святвечір. Там мало відбутися велике свято для неодружених членів усіх спілок. Голова спілки торговців худобою Стефан Гріголяйт, що сам торгував свиньми, пожертвував для свята двоє молочних поросят і чимало свинячих ніжок. Він два роки тому овдовів і взагалі мав лагідну вдачу, тому й хотів відсвяткувати Різдво в товаристві.

Господар придбав чотириметрову ялинку, яку поставили біля прилавка. Роза, авторитет у всьому, що стосувалося зручності й затишку, взялася прикрасити ялинку. Маріон і гомосексуаліст Кікі, що через свої нахили теж розумівся на красі, допомагали їй. Опівдні вони втрьох узялися до діла й понавішували на ялинку безліч різнобарвних куль, свічок і серпантину. Зате вона вийшла розкішна. На знак особливої поваги до Гріголяйта на неї повісили ще й кілька рожевих марципанових свинок.

Надвечір я ліг і кілька годин поспав. Коли я прокинувся, було вже темно. Якусь мить я не міг збагнути, чи це ще вечір, чи вже ранок. Мені щось снилося, але я не запам’ятав, що саме. Я був Лесь далеко й ніби й досі чув, як за мною грюкнули чорні двері. Потім зрозумів, що то хтось стукає в двері.

— Хто там? — гукнув я.

— Я, пане Локамп.

Я впізнав голос пані Залевської і гукнув:

— Заходьте! Двері не замкнені.

Двері рипнули, і я побачив пані Залевську, що стояла на порозі, осяяна жовтим світлом з коридора.

— Пані Гассе прийшла, — прошепотіла вона. — Ходіть швидше. Я не можу сказати їй цього.

Я не ворухнувся. Треба було спершу опам'ятатися.

— Скажіть їй, хай іде в поліцію, — відповів я нарешті.

— Пане Локамп! — Пані Залевська заломила руки. — Крім вас, нікого немає. Ви повинні допомогти мені. Адже ви християнин!

Вона стояла в чотирикутному отворі дверей, ніби хистка чорна тінь.

— Заспокойтеся, — сказав я роздратовано. — Зараз прийду.

Я одягся і вийшов. Пані Залевська чекала на мене під дверима.

— Вона вже знає щось? — запитав я.

Залевська похитала головою, притуливши хусточку до рота.

— Де ж вона?

— У своїй колишній кімнаті.

Біля кухні стояла Фріда, спітніла від хвилювання.

— На ній капелюшок, утиканий пір'ям із чаплі, і діамантова брошка, — прошепотіла вона.

— Поглядіть, щоб ця довбня не підслухувала, — попрохав я пані Залевську й пішов до кімнати Гассе.

Пані Гассе стояла біля вікна. Коли я ввійшов, вона миттю обернулась. Мабуть, сподівалася побачити когось іншого. Смішно, але я найперше глянув на капелюшок і на брошку, хоч і не хотів цього. Фріда правду казала, капелюшок був розкішний. Брошка не така. Ця потороча вичепурилась, щоб показати, як добре їй живеться. Узагалі в неї був непоганий вигляд, принаймні кращий, ніж протягом того року, коли вона жила тут.

— Гассе, мабуть, працює і в святвечір, га? — ущипливо спитала вона.

— Ні, — відповів я.

— А де ж він? У відпустці?

Вона підійшла до мене, похитуючи стегнами. Я відчув гострий запах парфумів.

— А що вам, власне, треба від нього? — спитав я.

— Хочу залагодити свої справи. Порахуватися. Зрештою тут дещо належить і мені.

— Вам уже нема чого рахуватися, — сказав я. — Тепер вам належить тут усе.

Вона витріщилась на мене.

— Він помер, — додав я.

Ліпше було б сказати їй про це якось інакше. Не так зразу, трохи підготувати її. Але я не знав, із чого почати. До того ж у мене голова ще гула після сну. Прокинувшись після такого сну, людина, буває, ладна накласти на себе руки.

Пані Гассе стояла посеред кімнати, і я, сказавши їй це, якимось дивом подумав, що вона ні об що не вдариться, якщо зараз упаде. Чудно,