Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Прошу пробачення, — сказав Орлов, кинувши в мій бік значущий погляд. — Служба…
Він уклонився дамі й поцілував їй руку.
У барі сиділи Валентин, Кестер і Фердинанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я сів до них і замовив собі півпляшки рому. Я й досі почувався препогано.
Фердинанд, широкоплечий і огрядний, з постарілим обличчям і на диво ясними синіми очима, сидів у кутку. Він уже чимало всього випив.
— Ну, Роббі, хлопчику мій, — сказав він, ляснувши мене по плечу, — що з тобою сталося?
— Нічого, Фердинанде, — відповів я, — і саме в цьому вся біда.
Він пильно приглянувся до мене.
— Нічого? — сказав він нарешті. — Нічого? Це вже багато! Бо Ніщо — це дзеркало, в якому відображається світ.
— Браво! — гукнув Ленц. — Страх як оригінально, Фердинанде!
— Заспокойся, Готфріде. — Фердинанд повернув до нього свою здоровенну голову. — Романтики, як-от ти, — всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його й роблять із цього сенсацію. Ну що ти знаєш про Ніщо, легковажний вітрогоне?
— Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, — мовив Ленц. — Пристойні люди шанують те саме Ніщо, Фердинанде. Вони не риються в ньому, як кроти.
Грау втупив у нього очі.
— За твоє здоров’я, — сказав Готфрід.
— І за твоє, корку непотоплений, — відповів Фердинанд.
Вони випили свої чарки.
— Я б дуже хотів бути корком, — сказав я і теж випив. — Таким корком, який усе робить як слід і якому все вдається. Хоч трохи побути ним.
— Відступнику! — Фердинанд відхилився на спинку крісла так, що вона затріщала. — Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?
— Ні, я нікого не хочу зраджувати, — сказав я. — Але мені б хотілося, щоб не завжди й не все в нас ішло шкереберть.
Фердинанд подався вперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.
— Зате ти належиш до ордену, брате, до ордену невдах і неприкаяних, з їхніми прагненнями без мети, з пориваннями, які їм нічого не дають, з їхньою любов’ю без майбутнього, з їхнім безглуздим розпачем. — Він усміхнувся. — До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар’єру, скоріше програють, розтринькають, загублять своє життя, ніж корисливо спотворять чи забудуть недосяжний образ — той невитравний образ, брате, який вони носять у своєму серці ще від тих годин, від тих днів і ночей, коли не було нічого, крім голого життя й голої смерті. — Він підняв чарку й кивнув Фре-дові біля прилавка: — Дай мені чогось випити.
Фред приніс пляшку.
— Може, ще завести грамофон? — спитав він.
— Не треба, — відповів Ленц. — Викинь свій грамофон і принеси більші чарки. А тоді погаси половину ламп, постав сюди кілька пляшок і забирайся до своєї комірчини.
Фред кивнув і вимкнув люстру. Горіли лише маленькі лампочки під пергаментними абажурами зі старих географічних карт. Аенц налив чарки.
— Вип’ємо, хлопці! За те, що ми живемо! За те, що ми дихаємо! За те, що ми так відчуваємо життя! Аж не знаємо, як скористатися з нього!
— Так воно й ведеться в житті, — мовив Фердинанд. — Тільки нещасливий знає, що таке щастя. Щасливий відчуває радість життя не більше, ніж манекен. Він лише демонструє радість життя, але не має її. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип’ємо за темряву. Хто раз потрапив у громовицю, того вже електростатична машина не здивує. Прокляття громовиці! Хай буде благословенна та крихта життя, яка нам дісталася! А що ми його, любимо, то й не віддамо на проценти! Ми самі змарнуємо його! Пийте, хлопці! Є зорі, які ще й досі світять, хоч вони вибухнули й розсипалися десятки тисяч світлових років тому! Пийте, поки ще є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява!
Він налив собі повну склянку коньяку й випив.
Від рому в мене вже стукало в скроні. Я потихеньку встав і пішов до Фреда в комірчину. Він спав. Я збудив його й попросив замовити телефонну розмову з санаторієм.
— Почекайте тут, — сказав він. — У таку пору вони швидко з’єднують.
Хвилин через п’ять задзвонив телефон, і мене зв’язали з санаторієм.
— Я хочу поговорити з фрейлейн Гольман, — сказав я.
— Хвилинку, зараз я з’єднаю вас з ординаторською.
— Фрейлейн Гольман уже спить, — відповіла старша сестра.
— А в неї в кімнаті немає телефону?
— Нема.
— А ви не могли б її збудити?
Сестра завагалася.
— Ні. їй сьогодні не можна вставати.
— Щось сталося?
— Ні. їй лише треба цих кілька днів пролежати в ліжку.
— Напевне нічого не сталося?
— Ні, так завжди буває спочатку. Вона повинна полежати в ліжку, поки звикне.
Я повісив слухавку.
— Уже надто пізно, так? — запитав Фред.
— Як це пізно?
Він показав свій годинник.
— Уже майже дванадцята.
— А-а, — схаменувся я. — То даремно я дзвонив.
Я повернувся на своє місце й знов почав пити.
Вийшли ми о другій годині ночі. Ленц повіз Валентина й Фердинанда додому на таксі.
— Сідай, — сказав мені Кестер, заводячи «Карла».
— Я дійду й пішки, Отто. Скільки тут його йти.
Він глянув на мене:
— Ми трохи проїдемося за місто.
— Давай. — Я сів у машину.
— Вестимеш ти, — сказав Кестер.
— Дурниці, Отто. Не можу я вести, я п’яний.
— Веди! На мою відповідальність.
— Ось побачиш, — сказав я, сідаючи до керма.
Заревів мотор. Кермо тремтіло в моїх руках. Вулиці, то підіймаючись, то опускаючись, пропливали повз мене, будинки хиталися, а ліхтарі наче покривилися під дощем.
— Не буде діла, Отто, — мовив я. — Я ще налечу на що-небудь.
— Налітай, — відповів він.
Я озирнувся на нього. Його обличчя було ясне, напружене й спокійне. Він дивився поперед себе на бруківку. Я вперся в спинку сидіння, міцніше вхопився за кермо, зціпив зуби та примружив очі. Поступово дорога переді мною стала чіткішою.
— Куди, Отто? — спитав я.
— Далі. За місто.
Ми проїхали передмістя і вибралися на шосе.
— Увімкни фари, — наказав Кестер.
Ясно-сіре бетоноване шосе блищало у світлі фар. Дощ уже був невеликий, але його краплі били мене в обличчя, наче град. Вітер налітав важкими хвилями, хмари пливли низько, дерлися об ліс і ніби скапували сріблом. Туман у мене в голові розвіявся. Ревіння мотора відлунювало в руках, у всьому тілі. Я відчував машину та її силу. Вибухи в циліндрах струшували мій отупілий мозок. Поршні стугоніли в моїй крові. Я додав газу. Машина кулею летіла по шосе.
— Швидше, — звелів Кестер.
Шини засвистіли, дерева й телеграфні стовпи загули, пролі-таючи повз нас. Проторохтіло якесь село. Тепер я був цілком тверезий.
— Додай газу, — сказав Кестер.
— А як я тоді вдержу машину? Дорога мокра.
— Будеш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.