Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Та вона не впала. Стояла, як і досі, й дивилася на мене.

— Он як… — промовила вона. — Он як… — Лише пір’я з чаплі на її капелюшку затремтіло.

І раптом я, ще не усвідомлюючи, що сталося, побачив, як вичепурена, напахчена жінка на очах у мене постаріла. Ніби час бурею налетів на неї і кожна секунда стала роком. Напруження зникло, тріумф згас, обличчя зів’яло, і по ньому, мов черви, розповзлися зморшки. І коли вона непевно, ніби навпомацки, взялася за спинку стільця, наче боялася щось розбити, й сіла на нього, то вже була зовсім інша людина, стомлена, змарніла й постаріла.

— Що в нього було? — спитала вона, майже не ворушачи губами.

— Це сталося несподівано, — відповів я.

Вона не слухала мене й дивилася на свої руки.

— Що мені тепер робити? — промурмотіла вона. — Що ж мені тепер робити?

Я трохи почекав. На душі в мене було препогано.

— У вас же напевне є хтось, до кого ви можете піти, — зрештою сказав я. — Вам краще не лишатися тут. Та ви ж і не хотіли бути тут…

— Тепер усе обернулося інакше, — відповіла вона, не підводячи очей. — І що мені тепер робити…

— У вас же напевне є хтось, хто чекає на вас. Ідіть до нього й обміркуйте все з ним. А потім, після Різдва, зайдіть до по-ліційної дільниці. Там зберігаються всі речі й банківські чеки. Вам треба з’явитися туди, щоб одержати гроші.

— Гроші, гроші, — тупо мурмотіла вона. — Які гроші?

— Чимало грошей. Близько тисячі двохсот марок.

Вона підвела голову. У її очах раптом блиснуло божевілля.

— Ні! — закричала вона. — Це неправда!

Я нічого не відповів.

— Скажіть, що це неправда, — прошепотіла вона.

— Може, й неправда. Але може бути й таке, що він потроху відкладав про чорний день.

Вона встала. Раптом вона зовсім змінилася. Її руки стали якісь поривчасто-машинальні. Вона підступила до самого мене.

— Так, це правда, — просичала вона, — моє серце відчуває, що це правда! Мерзотник! О мерзотник! Примусив мене все це зробити, а виявляється он що! Але я візьму їх і вижбурну геть, усі за один вечір, розкидаю їх по вулиці, щоб від них нічого не лишилося! Нічого! Нічого!

Я мовчав. З мене було досить. Перший струс минув, вона знала, що Гассе помер, а з усім іншим хай упорається сама. Може, вона ще раз утратить рівновагу, коли почує, що він повісився, але це вже її справа. Гассе ніхто не воскресить задля неї.

Вона заплакала. Сльози дзюрком текли з її очей. Вона плакала тоненько й жалісно, як дитина. Плакала досить довго. Я б не знаю що дав, аби можна було закурити. Я не міг дивитись, як хтось плакав.

Нарешті вона перестала плакати, витерла обличчя, машинально вийняла срібну пудреницю і, не дивлячись у дзеркало, почала пудритись. Потім сховала пудреницю, але сумочку забула закрити.

— Я вже нічого не знаю, — сказала вона надломленим голосом. — Нічого не знаю. Він таки, мабуть, був доброю людиною.

— Це правда, він був доброю людиною.

Я ще дав їй адресу поліційної дільниці та сказав, що сьогодні вона вже зачинена. Мені здавалося, що краще їй не зразу йти туди. На сьогодні досить було й цього.

Коли вона пішла, з вітальні з’явилася пані Залевська.

— Хіба тут, крім мене, нікого немає? — спитав я, сердитий на самого себе.

— Лише пан Джорджі. А що вона сказала?

— Нічого.

— Тим краще.

— Хтозна. Іноді й не краще.

— ч- Я не маю до неї ніякого жалю, — палко сказала пані Залевська. — Анітрохи.

— А якби й мали, то яка з нього користь? — роздратовано сказав я. — Жаль — це зворотний бік зловтіхи, щоб ви знали. Котра вже година?

— За чверть сьома.

— О сьомій я хочу поговорити по телефону з фрейлейн Гольман. Але так, щоб ніхто не підслуховував. Це можна зробити?

— Та тут же нема нікого, крім пана Джорджі. Фріду я вже відпустила. Якщо хочете, то сідайте в кухні. Шнур якраз сягає туди.

— Г аразд.

Я постукав до Джорджі. Я вже давно не був у нього. Він сидів за письмовим столом такий, що на нього страшно було глянути. Навколо валявся подертий папір.

— Добрий вечір, Джорджі, — привітався я. — Що це ти робиш?

— Чистку, — кволо всміхнувшись, відповів він. — Якраз добра робота на святвечір.

Я нахилився й підняв папірець. Якийсь конспект з хімічними формулами.

— Навіщо це ти? — спитав я.

— Немає вже ніякого сенсу, Роббі.

Його обличчя майже світилося наскрізь. Вуха були наче вощані.

— Що ти їв сьогодні? — спитав я.

Він одмахнувся:

— Це не має значення. Справа не в цьому. Не в їжі. Я просто більш не можу. Треба кидати це.

— Так важко?

— Важко, — відповів він.

— Джорджі, — заперечив я йому спокійно, — поглянь на мене. Ти думаєш, мені не хотілося стати чимсь іншим, а не піаністом в «Інтернаціоналі», тому кублі повій?

Він нервово заломив руки.

— Знаю, Роббі. Але від цього мені не легше. Для мене в навчанні був сенс життя. А тепер я усвідомив, що мої зусилля даремні. Ні в чому немає ніякого сенсу. То навіщо жити?

Хоч який він був жалюгідний і пригнічений, я не витримав і засміявся.

о

— йолопе! — сказав я. — Ото зробив відкриття! Думаєш, тільки ти такий страшенно мудрий? Звичайно, це немає ніякого сенсу. І люди живуть не задля якогось там сенсу. Не так усе просто. Давай одягайся. Підеш зі мною в «Інтернаціональ». Ти став чоловіком, і ми це відсвяткуємо. Досі ти був школярем. Через півгодини я зайду по тебе.

— Не піду, — сказав він.

Він страшенно охляв.

— Підеш, — мовив я. — Зробиш мені послугу. Я не хочу бути сьогодні самотнім.

Він недовірливо глянув на мене.

— Ну, як хочеш. Зрештою мені однаково.

— От і добре, — сказав я. — Як для початку це вже зовсім непоганий девіз.

О сьомій годині я замовив розмову з Пат. Від сьомої тариф був удвічі менший, і я міг говорити вдвічі довше. Я сів на стіл у передпокої і почав чекати. До кухні заходити не схотів. Там пахло зеленими бобами, а мені навіть у розмові по телефону не хотілося пов’язувати їх із Пат. Через чверть години нас з’єднали. Пат одразу підійшла до апарата. Почувши її теплий, глухий, трохи нерішучий голос близько біля себе, я так розхвилювався, що майже не міг говорити. У скронях у мене гупало, я весь тремтів і ніяк не міг опанувати себе.

— Боже мій, Пат, — нарешті спромігся сказати