Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ХІІІ. Іван Мазепа
— Ой горе тій людині, що з вурдалаками долю пов’язала, повір мені, доню, — розказував я Наталі. — Я вже за свій вік цього насьорбався.
Вона тільки кивала головою.
Гнат був із нами і не дуже, либонь, розумів, про що ми.
Та головне, що ми були разом, і все більш-менш благополучно скінчилось тут, під Чигирином.
Ночували ми знов у зимівниках, бо в таборах було неспокійно, не до нас було там, у таборах, і москальських, і черкаських.
Там, під Чигирином, славною гетьманською столицею нашою, святкували перемогу і ховали мертвих.
І Тясмину тісно було од трупу козацького й крові.
Татар було врешті вигнано з вкраїнської землі, але чи надовго?
У будь-якому випадку ми мали перебути цю ніч у зимівниках, а на ранок відправлятися в путь, назад, на північ, але не на Чернігівщину ж до Борковського.
В Київ мені теж не хотілось — не набагато ліпше.
На Слобожанщину?
Е, ні, і Наталю вести ближче до смерті батька з матір’ю, і самому до смертей юності — ні.
На Полтавщину не можна — там Іскра.
А на правому березі — одні руїни.
Я думав, у Ніжин, знову ж таки, і сотня Черниша вранці виходить, і нам по дорозі.
Хоч це, виходить, і з Чернігівським полком, а все ж ліпше, ніж самим.
Самі-бо ми вже наїздились.
Отож я все говорив і говорив сим вечором, як і декілька днів тому коло хати-куреня, дуже вже, знаєте, був радий бачити Наталю і Гната коло себе після всіх тих бід.
А Наталя послухала мене та й каже:
— Тут таке, дядьку, — мовила несміливо, — меч сей до мене розмовляє.
Мене тіпнуло.
— Що каже? — питаю.
— Загалом «моя княгине, велика княгиня Топеш» і просе, шоби взяла його, доторкнулась, каже, «зійдіть на престол». Але він на МарІ говорить, не по-нашому. Я МарУ ше поганенько знаю, а все ж розумію. А ше я помітила, шо він може слухатись моїх думок — рухатись, куди накажу, літати.
— То недобре, Наталко, — мовив я похмуро, — не можна йому, виходить, більше коло тебе знаходитись. Оддавати треба, а куди?
— А куди в старі часи оддавали? — спитав Гнат.
— Упирі — ХранителяМ, — одповів я. — А люди — ВартІ.
— Кому? — спитала в один голос молодь.
— ВартА — це така таємна рада лицарів ВедіЇ, котрі усі до одного є чарівниками-характерниками. Так кажуть, — всміхнувся я. — Збіговисько це існує з давніх літ. У них, кажуть, є або були свої війська, розвідники, ватажки. Діють вони з однією метою — відвернути пришестя нового царства тьми, нової війни Тисячі Літ.
— І це все справді є? — спитала ошелешена Наталя.
— Не знаю, — одповів я. — Особисто я знав лише одного з них, одного з їхніх ватажків тут, на цій землі. Він був учителем твого батька, Наталю, і його вбив упир. Оце все, що я знаю. А ще ім’я його — Тарас. Характерник Тарас.
— А чому ж не можна оддати їм? — спитав Гнат.
— А тому, що я не знаю, чи є вони досі, — мовив я. — Якби вони були, то меч мав би бути в них. І Наталю мали б охороняти вони, а не оцей старий недолугий дід, — показав я на себе.
— Та ну вас, — махнула рукою Наталя.
— І Борковського вони мали б давно знищити, якщо на те пішло, — кинув ще я, — разом із Іскрою. Кажуть, що ВартА колись була ледь не всесильною. А зараз не знаю. Я ж не стрічав за свій вік ні одного ВартовогО.
Коли вже повечоріло, ми перебралися в курінь.
На вулиці віяв вітер із степів, небо світило в ніч тихими серпневими зорями.
Неспішно близилась ніч.
— Чого так собаки виють? — спитала, позіхаючи, Наталя. — Чи на негоду?
— Може, — позіхнув і собі Гнат.
— То не собаки, — обірвав я джуру.
— А хто? — спитала молодь.
— Степові вовки, — злісно процідив я, — піду-но я надвір, а ви спіть.
Я знав, що дітвора засне швидко, потомились же, а я цю ніч спати не хотів.
Бозна, що то за виття, що за вовки.
Нагнало хмар, і ніч змінилась, стала важкою, колючою; я зиркнув униз вулицею і, окрім перев’язі тинів та побілених стін хатинок, нічого не побачив. Стріхи ж хат танули в густій імлі.
Я пройшовся до хвіртки, тоді оминув садок і постояв під вербами, за якими вниз з пагорба спускались городи.
Запалив люльку, попихтів, висипав тютюн на землю.
Заморосив дощик.
Я вернувся в господу.
Там було темно, всі спали,і лише згодм я помітив коло печі, коло самої заслонки декілька пар червоних вогників.
— Вовкулаки, — прошепотів я злякано.
— Вовкулаки, — почулося ззаду ствердно, — вовкулаки ми.
І удар по тімені, либонь, прикладом мушкета.
Я впав і знепритомнів.
Очунявся через деякий час, в хаті-курені було вже багато людей.
Мо, й не людей, правда.
Розмовляли голосно,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.