Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Після цього всілася назад, але жоден викладач не поспішав назвати своє ім’я. Тоді Ярош незручно кахикнув, привертаючи мою увагу. 

– Так… Тож дозволь мені представити тобі наш чудовий і дуже дружний викладацький склад. Ця сварлива жінка, яка скоро доведе мене до могили – це Меліса Крук, викладачка з травозбірництва та зіллєваріння, – він вказав рукою на руду, і та стримано мені кивнула, але в її очах я помітила змовницькі веселі іскорки. – Далі – наш шанований професор некромантії Астір Нозері…

Сивий чоловік навіть не дивився мені в очі, коли Ярош представляв його. Він демонстративно перевіряв вино на світло, а потім зробив великий ковток, опускаючи келих зі значно більшою силою, ніж це було потрібно. Я насупилася, не розуміючи, чим могла викликати таку неприязнь з першого погляду. 

– А це Лесь Травень, викладач з неточних мистецтв.

– Вітаю, пані Блекото. Радий вітати вас за цим столом. Можливо, ви вже чули про мою виставку у королівському палаці? Всього три полотна, але раніше туди ще не потрапляло жодного від митця мого віку… 

Чорнявий чоловік кинув на мене лукавий, туманний погляд, від якого зашарілася б навіть світська левиця. Я ж залишилася непорушною; за роки роботи доводилося зіштовхуватися з такими людьми. Для Леся флірт – це не прояв уваги до якоїсь конкретної жінки чи чоловіка, а просто стиль спілкування. Він наштовхнувся та мій холодний погляд, але не замовк знічено, а підморгнув. 

– Не доводилося чути, – відізвалася я крижаним голосом і перевела погляд далі – на жахливо привабливу ельфійку. Вона кинула на мене зовсім злегка зацікавлений погляд і кивнула, не чекаючи, поки ректор її представить. 

– Ївга Шан-Леббо, викладачка артефакторики. 

Прізвище Шан-Леббо я знала, і навіть надто добре. Ця алійська родина сиділа на кучугурах золота, і колись я допомогла їм позбутися певної його частини. Тепер залишалося тільки сподіватися, що Ївга мене не впізнає. Я відповіла ельфійці стриманим кивком, і та по-королівськи відвела погляд.

 – І наша шановна пані Кесінваль, цілителька й професорка, – закінчив Ярош, з повагою вказуючи на стару жінку поряд мене. Вона тільки відмахнулася від нього рукою і натомість схопила за долоню мене, стискаючи її на диво міцно.

– Просто Геніста, Таво. Не звертай уваги на цих жовторотиків – вони сваряться частіше, ніж сонце сідає. Та я бачу, ти не така. 

Я хотіла обдарувати Геністу крижаним поглядом і висмикнути руку, та чомусь цього не зробила. Пальці мої були затиснені наче у лещатах, а в очах старої під усіма зморшками ховалася така сила й сталь, що я вирішила не випробовувати її на міцність прямо зараз. Чомусь вона здавалася найбільш небезпечною з усіх, хто сидів за цим столом. 

За винятком, можливо, Яроша. Я ніколи не довіряла надто добрим і веселим людям – саме вони встромлювали ножа найболючіше, а потім не соромилися прокрутити його в рані. 

– Перепрошую, жовторотиків? – втрутилася Ївга з поблажливим смішком. – Попрошу мене виключити з цього списку – я до дитячих забав жодного стосунку не маю. 

Геніста знову відмахнулася рукою, цього разу від ельфійки, а тоді довірливо сказала мені:

– Всі вони так говорять. Думають, що найрозумніші. А на ділі…

За столом почулося синхронне пхикання на шість голосів, і я не змогла стримати тонкої маленької посмішки. 

– Геністо, не налаштовуй Таву проти нас, – обурився Ярош, починаючи накладати мені якусь їжу на тарілку. В будь-який інший вечір я б не торкнулася її, але зараз у животі забурчало, тож щойно стара цілителька відпустила мою руку, я взялася за виделку. 

– Думаю, мені тут навіть не доведеться нічого робити, – відізвалася Геніста, щедро наливаючи собі вина зі скляного графина. – Ану розкажи старій, Таво, як тобі факультет? 

Я завмерла із картоплиною, настромленою на виделку, і повільно опустила її на тарілку. 

– Непоганий, – сказала я коротко, а потім додала: – Мені подобається. 

І тільки коли сказала, з подивом зрозуміла, що й не збрехала. Звісно, я ніколи не мріяла про те, що опинюся серед підточених вологою високих стін, та коли це насправді сталося, я чомусь майже відчувала себе на своєму місці. 

Втім, точно недостатньо, аби не втекти за першої нагоди. 

– То це ти ще не перетнулася з Саненом, так? – запитала вона буденно, і я на мить завмерла на місці й не могла стримати кислого виразу лиця. Геніста його помітила одразу ж і засміялася, вдаряючи себе долонею по коліну. 

– Зазвичай на вечері кличуть тільки професорів, а не молодших викладачів, – протягнула Ївга, розглядаючи свої нігті й не дивлячись ні на кого конкретно. – Але ти… виняток. І додаткова причина не кликати Санена до нас. До речі, не обмовся йому часом про ці посиденьки…

Вона кинула на мене гострий погляд, і я повільно кивнула. Он як воно… То мене й не мало б тут бути, якби не жалість Яроша, і якби не його бажання стежити за мною весь час. 

– Я не скажу ані слова, – тихо вимовила я, стискаючи міцно зуби. Після цього я настромила шмат м’яса на виделку так безжалісно, що залізо аж проїхалося по тарілці. 

Раптом попереду почувся різкий скрип. Я підняла очі й побачила, як Нозері різко підійнявся на ноги, ледь не відкидаючи стілець назад. Він кинув серветку собі на тарілку й примружено, гостро подивився на ректора.