Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

— Мендрейку, зараз ми з вами оглянемо трупи полісменів... Ви вже снідали?

— Ні, сер.

— То й краще. Нам треба до сусідньої крамниці — до «Делікатесів Кута», — він зітхнув. — Колись я купував там чудовий кав’яр...

Вони підійшли до міцної стіни, що відділяла одну крамницю від іншої. В стіні видніла величезна діра. Біля цієї діри міністр зупинився.

—Ану, Мендрейку, — наказав він. — Скористайтеся своєю славнозвісною кмітливістю й скажіть мені, які висновки ми можемо зробити з цього отвору.

Натаніеля завжди тішили такі випробування. Він поправив манжети й замислено набундючив губи.

— Він дає нам певне уявлення про форму та розміри істоти, — почав він. — Стеля в кімнаті заввишки чотири метри, а отвір — лише три, тож істота, яка побувала тут, навряд чи вища за три метри. Ширина отвору — півтора метра; тож, зіставивши висоту й ширину, я сказав би, що ця істота за своєю формою подібна до людини, тільки, звичайно, набагато більша. Цікавіше те, яким саме чином було зроблено цей отвір.

Хлопець помовчав і потер підборіддя, сподіваючись, що це надає йому розумнішого вигляду.

— Поки що все очевидно. Далі.

Натаніель, одначе, не думав, що пан Теллоу вже встиг підрахувати це сам.

— Отож, сер, якби лиходій користувався Вибухом чи іншим подібним закляттям, то цегла на його шляху зникла б чи розлетілася на порох. Натомість усі цеглини цілі — вони, зрозуміло, побилися й потріскалися скраю, проте їх більша частина і досі зцементована в одне ціле. Я сказав би, що ця істота просто проломила стіну. Пройшла крізь неї, ніби цієї стіни й не було.

Він чекав на відповідь, та міністр лише кивнув, скривившися з нудьги.

— Отже?..

— Отже, сер... — хлопчина заскреготів зубами. Він розумів, що начальник змушує його думати замість себе, й це просто-таки бісило Натаніеля. — Отже, сер, навряд чи то був африт або марид. Вони скористалися б Вибухом. Радшее за все, це незвичайний демон.

Годі! Більше Теллоу не витягне з нього ні слова.

Міністра, однак, ця відповідь поки що задовольнила.

— Саме так я й думав, Мендрейку. Саме так я й думав. Однак тут ще стільки загадок... Ось, до речі, одна з них.

Він ступив через діру в стіні до наступної крамниці. Ображений хлопець подався за ним. Ні, Джуліус Теллоу — просто бовдур. Бундючиться, але сам схожий не невмілого плавця, що заплив на глибочінь: борсається, аби лиш утриматись на поверхні. Хай там що, тонути разом з ним Натаніель не збирався.

У «Делікатесах Кута» в повітрі чимось різко смерділо. Натаніель намацав у кишені свого великого яскравого носовичка, затулив ним обличчя і обережно увійшов до напівтемної кімнати. Барила з оливками й маринованими анчоусами були поперекидані, їхній вміст порозтікався підлогою, їхній запах змішався з чимось густішим і гострішим. Ніби попіл... Натаніелеві аж защипало в очах. Він закашляв через носовичок.

— Ось вони, найкращі Дювалеві люди! — в голосі пана Теллоу чулося кешування.

Підлогою крамниці були розкидані шість гостроверхих купок із чорного попелу й кісток. У найближчій купці чітко проглядалися два гострі собачі ікла й кінець довгої тонкої кістки — вочевидь, стегна полісмена. А решта тіла, виходить, цілком перетворилася на попіл... Хлопчина закусив губу.

— Ви мусите звикнути до таких речей, якщо хочете служити в Міністерстві внутрішніх справ, — лагідно зауважив чарівник. — Вам погано, Джоне? Вийдіть надвір.

Хлопець блиснув очима:

— Ні, дякую. Все гаразд. Це вельми...

— Вельми цікаво, еге ж? Обернулись на чистісінький попіл — чи майже обернулись. Тільки й зосталося, що пара кісток та зубів. Проте кожна з цих купок може розповісти нам свою історію. Скажімо, ота, що біля дверей. Вона довша за решту — цей полісмен, напевно, біг. Хотів урятуватися втечею. І все-таки йому забракло проворності.

Натаніель мовчав. Байдужість міністра здавалась йому огиднішою за ці рештки — врешті, досить-таки акуратні.

— Отже, Мендрейку, — поцікавився Теллоу, — що ви про це думаєте?

Хлопчина глибоко, понуро зітхнув і поспіхом перебрав свою старанно спаковану пам’ять.

— Це не Вибух, — почав він. — І не Ядуха. І не Чума. Після них залишається більше бруду. Можливо, це Пекельне Закляття...

— Ви так гадаєте, Мендрейку? Чому?

— Я тільки сказав, сер: можливо, це Пекельне Закляття. Проте жодних пошкоджень, крім самих решток, немає. Тільки вони й згоріли. Все інше ціле.

— Он як. Що ж тепер робити?

Хлопець поглянув на міністра:

— Правду кажучи, сер, і гадки не маю. А ви?

Невідомо, чи знайшов би відповідь пан Теллоу. Хлопчині не дуже в це вірилося. На щастя, міністра врятував примарний дзвоник, що пролунав просто з повітря. Це означало, що до чарівника прибув слуга. Пан Теллоу вимовив закляття, й демон повністю втілився. Невідомо з якої причини він прибрав подобу невеличкої зеленої мавпи, що сиділа, підібгавши ноги, на осяйній хмарині. Пан Теллоу оглянув його:

—Доповідай!

— Як ви й наказували, ми оглянули руїни і всі поверхи будівель на всіх рівнях, у найменшому масштабі, — відповіла мавпа. — Жодних слідів магічної діяльності ми не виявили, крім трьох. По-перше, слабке світіння магічного кола, спорудженого службою безпеки навколо місця події. По-друге, рештки слідів трьох напівафритів, яких послали всередину будинків: їхні сутності, вочевидь, було знищено в закладі пана Пінна. І, по-третє, численні аури артефактів з «Піннового магічного знарядця»; більшість із них так і лежали розкидані на дорозі, проте низку дрібних, але цінних речей — поки ви не дивилися — привласнив ваш помічник, пан Ффаукс. Це все, що нам пощастило відшукати, — мавпа безжурно крутнула хвостом. — Чи потрібні вам зараз ще якісь відомості, господарю?

Чарівник махнув рукою:

— Ні, Неміадесе. Можеш іти собі.

Мавпа кивнула, задерла хвіст угору, вчепилася в нього всіма чотирма лапами, ніби то був канат, спритно подряпалась по ньому й щезла.

Міністр і його помічник трохи помовчали. Нарешті пан Теллоу мовив:

— Як ви бачите, Мендрейку, це справжня таємниця. Маги тут ні до чого: будь-який серйозний демон залишив би по собі сліди. Аури афритів, скажімо, зберігаються кілька днів. А тут немає жодного сліду! Жодного! Отож, поки не виявлено інших доказів, залишається припустити, що зрадники зі Спротиву знайшли спосіб атакувати без магії. Нам залишається тільки працювати, поки вони не завдали нового удару!

—Так, сер.

— Хм-м... Що