Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Ми йдемо далі.

Я б хотів їх поховати, якби до цього дійшло. Я б хотів зробити шось, не знаю навіть шо. Я зупиняюся і дивлюся на дівчинку, але її лице таке саме, таке саме як завжди, і це тогошо вона розбилася і її батьки померли? Це тогошо її знайшов Аарон? Це того шо вона незвідци?

Вона нічого не почуває? Вона зсередини взагалі ніяка?

Вона дивиться на мене, чекає, коли я піду далі.

Такшо через секунду я йду.

Години. Минають години цього тихого нічного швидкого просування. Цілі години. Хто знає, як далеко ми йдем і чи ми взагалі правильно йдем, але години. Час відчасу, я чую Шум нічних істотів, болотні сови летять обідати, кидаються, певно, на короткохвостих мишей, а їхній Шум такий тихий, шо ледве схожий на мову, але переважно я чую шматки, які з’являються і зникають, шматки Шуму нічних істотів, які біжать від галасу, який ми, певно, здіймаємо, просуваючись ніччю по болоті.

Але шо мене дивує, то це то, шо ззаду нас нема ні звуку, нічо за нами не женеться, нема Шуму, не чути ламання гілок, нічо. Може Бен і Кілліан збили їх зі сліду. Може я тікаю взагалі без поважної причини. Може…

Дівчинка зупиняється і витягує капець із багна.

Дівчинка.

Ні. Вони йдуть. Єдине «може» — може вони чекають ранку, шоби йти швичче.

Такшо ми йдемо далі, все більше і більше змучуємось, зупиняємся тільки раз аби по одному попісяти в кущах. Я дістаю з рюкзака трохи даної Беном їжі і даю потрохи всім, бо то моя черга.

А тоді йдемо далі і далі.

А тоді перед ранком приходить година, коли далі вже нема як.

— Треба зупинитися, — кажу я, кидаючи рюкзак під дерево. — Треба відпочити.

Дівчинка кладе свою торбу під інше дерево, її не треба більше переконувати, такшо ми обоє просто бевхаємося вниз, кладемо голови на сумки як на подушки.

— П’ять хвилин, — кажу я. Манчі скулюється в мене в ногах і майже зразу закриває очі. — Лише п’ять хвилин, — гукаю я до дівчинки, котра витягла зі своєї торби ковдру і вкрилася нею. — Не вмощуйся тут.

Нам треба йти далі, то без питаннь. Я лише закрию очі на хвилину чи дві, лише трохи відпочити, а тоді ми підем далі ще швидше чим до цього.

Лише трохи відпочити, і все.

Я відкриваю очі, а сонце вже зійшло. Не дуже високо, але нормально так, бляха, зійшло.

Гівно. Ми втратили шонайменьше годину, може й дві.

А тоді я розумію, шо мене збудили звуки.

Шум.

Я панікую, думаю про чоловіків, шо знайшли нас, я піднімаюся на ноги…

Але бачу шо то не чоловік.

Це касор, нависає наді мною, над Манчі, над дівчинкою.

Їжа?  — каже його Шум.

Я знав, шо вони не пішли з болотів.

Я чую тихенький зітх з того місця де спить дівчинка. Вже не спить. Касор повертається і дивиться на неї. А тоді Манчі зривається і гавкає: «Геть! Геть! Геть!» — і шия касора повертається до нас.

Уяви найбільшу птаху яку ти бачив, уяви шо вона виросла так сильно, шо вже й не може літати, і я маю на увазі виросла до двох і пів, як не до трьох метрів у висоту, а її супердовга гнучка шия тянеться високо над твоєю головою. В неї ще є пір’я, але воно більше похоже на шерсть, а крила їй треба хіба шоби глушити тих, кого вона буде їсти. Але берегтися треба ніг. Довгі, мені аж по груди, з нігтями на кінцях — якшо не бути обережним, то вона може вбити одним ударом.

— Не бійся, — кажу я до дівчинки. — Вони дружелюбні.

Бо вони дружелюбні. Ну, мали би бути. Вони мали би їсти гризунів і відбиватися тільки коли на них нападають, але якшо не напасти, Бен каже, шо вони дружелюбні, сонливі і дозволяють себе годувати. А ще вони смачні, це комбо, через яке нові поселенці Прентісстауна так заполювали їх на їжу, шо поки я народився касорів не було вже набагато миль. Ше одна річ, яку я бачив лише на відику чи в Шумі.

Світ продовжує більшати.

— Геть! Геть! — гавкає Манчі, нарізаючи круги навколо касора.

— Не кусай! — я кричу до нього.

Шия касора хитається як лоза, за Манчі, ніби кіт за жуком. Їжа?  — продовжує питати Шум.

— Не їжа, — кажу я, і шия хитається до мене.

Їжа?

— Не їжа, — знову кажу я, — просто пес.

Пес?  — думає він і знову починає слідкувати за Манчі, пробуючи вхопити його дзьобом. Дзьоб узагалі не страшний, ніби гуска щипає, але Манчі й того не хоче, відстрибує від нього і гавкає, гавкає, гавкає.

Я сміюся з нього. Це весело.

А тоді я чую тихенький сміх, який не мій.

Я оглядаюся. Дівчинка стоїть біля свого дерева, дивиться як величезна птаха ганяється за моїм дурацьким псом, і вона сміється.

Вона усміхається.

Вона бачить, шо я дивлюся, і перестає.

Їжа?  — чую я і повертаюся і бачу шо касор вже запихає дзьоба в мій рюкзак.

— Гей! — кричу я і починаю шухати його.

Їжа?

— На, — я виловлюю маленький шматок сиру, який Бен запакував у тканину.

Касор принюхується до нього, кусає його, тоді глитає, його шия починає вигинатися хвилями, коли він ковтає. Він кілька разів клацає дзьобом, ніби чоловіки плямкають губами після їжі. Але тоді його шия починає вигинатися в другому напрямку і з голосним звуком шматок сиру вилітає назад на мене, покритий слиною але навіть не роздроблений, б’є мене по щоці і залишає в мене на лиці слизький слід.

Їжа? ? — каже касор і починає повільно йти на болото, ніби ми тепер цікавимо його не більше чим листок.

— Геть! Геть! — гавкає йому вслід Манчі, але за ним не біжить. Я рукавом витираю слиз із лиця і бачу, шо дівчинка мені усміхається, коли я це роблю.

— Думаєш, це смішно, га? — кажу я і вона далі прикидається, шо не усміхається, але це не так. Вона відвертається і бере свою торбу.

— Ага, — кажу я, знову стаючи головним. — Ми задовго спали. Треба йти.

І ми починаємо далі йти, вже нічо не кажемо і не всміхаємся. Дуже швидко земля починає ставати менше рівною і трохи більше сухою. Дерева починають ставати трохи тоньші, аж деколи на нас через них проходить сонце. І через деякий час ми попадаємо на маленьку полянку, майже ніби як маленьке поле, яке піднімається до низенького урвища, якраз над вершинами дерев. Ми вилазимо туди і зупиняємся на верху. Дівчинка тримає ще пакунок тих фруктових штучок. Ми їмо навстоячки.

Якшо дивитися над деревами, то дорога перед нами чиста. Більша гора на горизонті, а дві меньші гори теж видно за нею, але вони ніби трошки замрячені.

— Отуди ми йдем, — кажу я, показуючи. — Ну, принаймі я думаю, шо нам треба туди йти.

Вона відкладає свою пачку з фруктами і знову лізе в торбу. Дістає найочманенніший бінокулик, який ви тільки бачили в своєму житі. Мій старий,