Читати книгу - "Дякую за зраду!, Надія Борзакова"

Евеліна Дроненко

- А, знаєте, мені все подобається, - підсумувала директор туристичної агенції Лора.

Це була стильна жінка приблизно сорока років. Густе і шовковисте чорне волосся було підстрижене під каре, довгий чубчик підкреслював високі вилиці. Розумні темно-карі очі сяяли усмішкою. Навколо них та й взагалі на всьому обличчі не було зморшок, а губи були трохи блідіші та пухкіші, ніж це закладено природою, проте все виглядало доглянуто, а не вульгарно. Одягнена Лора була у діловий брючний костюм сірого кольору, що підкреслював її струнку, підтягнуту фігуру. У вухах делікатно виблискували діамантові пусети, на безіменному пальці правої руки красувалися витончені обручки. А на самих руках був блідий свіжий манікюр.

Мимоволі я порівнювала цю жінку із собою. Ми обидві були керівниками, власницями бізнесу. Тільки вона діючою, а я…

Але суть була не в цьому. Але у тому, що Лора виглядала саме керівником. Випещеною, впевненою в собі успішною людиною. Я ж під час свого перебування керуючою кав'ярень була схожа швидше на вічно затуркану, втомлену і ледь не виснажену трудову конячку, а не на боса. Все тому що через кількість справ, які я тягнула на собі, сил на те щоб приводити себе в порядок просто не залишалося. Сил загалом ні на що не залишалося.

А ось Арс навпаки… Завжди у костюмі, з укладанням, при повному параді. Ну а що, за нього фактично працювала я. І ось що отримала в результаті.

– Тому пропоную вам вийти на випробувальний термін із завтрашнього дня, – продовжувала тим часом жінка.

- Дякую, - видихнула я.

- Тоді до завтра. Гарного вечора, - промовила моя тепер уже начальниця.

- І вам гарного вечора, Лора.

- У нас тут всі на “ти”, тож якщо не проти…

- Звичайно.

Я вийшла з кабінету директора і тихенько зачинила двері. Вели вони, власне, до самого приміщення турагентства. Невелике, але світле, воно було розраховане на трьох співробітників, одним з яких тепер я буду і розташовувалося в жвавій частині торгового центру.

- Ну що? - зробила крок до мене Влада.

- Я прийнята! - я мало не заплескала в долоні!

- Ура! - вона обійняла мене. - Почекай, я зараз комп вимикаю і святкувати підемо.

Влада вимкнула комп'ютер, зайшла попрощатися з Лорою, а потім підхопила мене під руку і ми вийшли за скляні двері турагентства.

- Бачиш, Евко, все налагоджується. Звісно, ​​ти тут ненадовго, але…

- Ой, Владо, хто знає. Суди іноді роками тривають та й невідомо ще чим усе скінчиться.

- Та-а-ак, ти ці сумніви кинь. Твоє буде твоїм, Ево.

- Добре б, - видихнула я.

Ми сіли в машину Влади і поїхали по дорозі. Вечір був теплий, небо чистим, а дороги майже порожніми, наче за помахом чарівної палички. Я дивилася у вікно і думала про те, що вперше за ці півтора місяці почуваюся… Щасливою? Ні, не так. Живою? Ось це вже ближче, точніше. Я відчувала, що вижила. Що вже не стою, як Скарлетт О`Хара, на руїнах свого колишнього життя лише обіцяючи собі не здаватися, але вже дію. Потихеньку відбудовую своє життя, звикаю до нього. Зовсім нового, так. І непростого. Зате мого. Окремого від Арса, від бізнесу, за яким я не помічала, як пролітають дні, тижні, місяці, роки. У мене не було ні часу, ні сил на те, щоб подумати, а чи подобається мені таке життя. Чи згодна я, наприклад, дійсно ніколи не мати дітей, зате завжди багато і важко працювати і при цьому вдавати, що не помічаю або приймаю те, як мало працює Арс. А ще приймаю, що він цього не цінує і навіть не завжди напрягається це приховувати, всіляко демонструючи хто тут бос і при цьому скидаючи на мене вирішення більшої частини складних питань, які неминуче виникають у процесі роботи.

- Все, вивантажуємося, - у роздуми проник бадьорий голос Влади.

А я не помітила, як пролетіла дорога. Стало ніяково. Що як подруга щось говорила, а я, занурена в рефлексію, не слухала. Але Влада не виглядала засмученою чи стурбованою, тому я сподівалася, що це не так.

Ресторан був дуже гарний. Світлий, стильний та сучасний інтер'єр так і просився фоном для фотографій у соціальні мережі.

- Рахунок закриваю я, попереджаю відразу, - сказала Влада.

- Тоді з першої зарплати – я!

- Компроміс, - подруга потиснула мою руку.

У цей момент погляд вихопив знайому фігуру за одним із столиків. Точніше дві знайомі фігури. Арс і Наталя сиділи в обіймах одне одного на дивані і про щось шепотілися, не помічаючи нікого навколо.

- Чорт... Ева, давай підемо, - запропонувала Влада, яка теж помітила їх.

Дуже постаравшись не розплакатися, я закивала. Весь настрій, наснагу і якусь легкість, що відчуваються після співбесіди, як вітром здуло. Зміни та досягнення стали здаватися жалюгідними та нікчемними. Ось мій чоловік зі своєю вагітною коханкою в обіймах у ресторані. А мене він давно вже по ресторанах не водив, бо грошей зайвих немає... Все в бізнес... А для неї...

А найголовніше у них буде дитина. Напевно, вони вже й дитячу облаштували в порожній кімнаті квартира Арса. Там, де так часто уявляла її я…

- Ну і добре. В інший поїдемо. Я тут один знаю крутий, – казала Влада.

- Владо, вибач, у мене настрій якось пропав святкувати, - зізналася я.

- Пропав не пропав, ми будемо, чорт забирай святкувати, - злетіла подруга. - Ну, Ево, ну серйозно... Я знаю, що мені не зрозуміти, як тобі. Але, трясця, ти цьому мудакові п'ять років життя вже віддала, то невже хочеш ще більше віддавати, страждаючи… Та навіть не по ньому! А по звичці. І за емоціями, що були колись там, у минулому. Ну, невже ти справді здатна кохати того, хто тебе зрадив? За що ти його кохаєш, скажи, будь ласка?

Я знизала плечима. Не знаю. Не знаю, чи все ще кохаю Арса. Не думала про це. Нічого я не знаю від слова зовсім. Хоча ні, дещо знаю.

- Ти маєш рацію, - я глибоко зітхнула. - І ні, ми в ніяке інше місце не поїдемо.

І з рішучим виглядом підхопила подругу під руку і попрямувала назад до ресторану.