Читати книгу - "Наперекір , Аманда Рід"

Те, що вечірка проходить у трикімнатній квартирі на другому поверсі, було чутно навіть не доходячи до багатоповерхівки.

Я сподіваюся, ніхто не викличе поліцію і цей день закінчиться відносно спокійно. Тому що моє серце ще не відпустила тахікардія. Нові потрясіння мені ні до чого.

Сподіваюся, ми з Ніком більше не зустрінемося. Потрібно викинути з голови цей поцілунок та постаратися забути його. Я не вірю, що у нього залишилися почуття до мене. Минуло шість років. Таке просто неможливе. Він – не я…

Неприємний запах дорослих шкідливих звичок змішаний з потом вдаряє в ніс. А я навіть не встигла зняти верхній одяг. Вішаю куртку в шафу, сподіваючись, що вона не буде смердіти. Від цього запаху починає нудити.

Іду прямо на кухню припускаючи, що саме там розливають напої. Не помиляюсь, інтуїція мене не підводить. А ось логіка здається зійшла нанівець.

Сніжана, яка відлипає від зеленоокого брюнета, йде до мене. Хапає за руку і починає тягнути. По дорозі, у вільну руку хтось пхає мені склянку. Олег привітно посміхається, салютуючи своєю склянкою. Все відбувається ніби в уповільненій зйомці. Я бачу, як Нік кривить губи й прикриває долонею очі. До нього доходить, що Я саме та подружка, з якою його так давно хотіли познайомити.

Доля вирішила зіграти зі мною в злий жарт? Тому що інших припущень того, що відбувається, у мене немає.

— Мирослава, знайомся! Це мій Нік! — радісно верещить Сніжана. Навколо всі веселяться, голоси сплітаються в нерозбірливий шум, і тільки я одна стою як статуя і не можу поворухнутися.

Не одна. Нік теж спіймав секундний ступор, але йому вдалося швидше з нього вийти.

— Ми вже знайомі! — вимовляє Нік. Його очі раптом темніють і Дивляться кудись мені за спину.

Коли на талію падає чиясь рука, я розумію, в чому проблема. Олег підійшов до мене ззаду і по-своєму привітав.

Чужий дотик відчувається гострим болем на шкірі. Я відчуваю це навіть через сукню. Повертаюся від небажаної близькості й відходжуй убік.

Мило посміхаючись і дотримуючись всіх правил пристойності я прошу вибачення і прямую у бік балкона за життєво необхідним ковтком свіжого повітря. А ось Нік навпаки. Наплювавши на манери та здивовані погляди, впевнено йде за мною.

Виходжу на балкон. Він не засклений. Це саме те, що мені зараз потрібне. Спираючись на поручні, я чітко чую, як позаду мене знову ляскають двері й в замку повертається ключ.

Нік зупиняється позаду, впритул. Кладе руки по обидва боки, недалеко від моїх, притискаючись до мене всім тілом. Його тепло огортає мене. Із-за надлишку емоцій я вискочила у грудневу ніч зовсім забувши про верхній одяг.

— Я сьогодні ж кину її! — видихає мені в верхівку. Помічаю, що він завбачливо захопив пальто на відміну від мене.

— Про що ти взагалі говориш? Я зараз піду і нікому не заважатиму! — розвертаюсь і упираюся очима у темно-синій джемпер. Нік робить ще пів кроку, обіймає та загортає у своє пальто.

— Вона тебе кохає! — від безсилля втикаюсь носом у його ключицю.

— А я кохаю тебе... — кутає ще дужче.

"А я тебе, досі..." — звучить у моїй голові і я плюю на всі правила. Просовую руки та обіймаю Ніка. Насолоджуюсь його запахом, розчиняючись в спорідненій душі. Я хочу просто насолодитися цією миттю, можна?

Не існує дружби між чоловіком та жінкою. Це справжнісінький міф. Завжди хтось когось любить, просто боїться зізнатися. А в нашій ситуації ми обоє кохали один одного.

Пристрасть випаровується. Ревнощі приїдаються, а ось підтримка, розуміння і прийняття людини такою якою вона є, напевно і є справжнє кохання.

Якщо... це не гра. Може прикол у тому, що ми недоступні один одному? А коли ми доб'ємось прихильності ця магія зникне, випарується? Це як заборонений плід, він солодкий, тільки поки заборонений.

Він не покине її. За словами подруги, вони дуже довго разом. А від звички так легко не відмовляються.

— Ти не кинеш її, Ніку! — різко відштовхую його та оминаю хлопця.

— Все ж таки є в цьому життя щось постійне. І це постійне — твоя дурість, Марфо! Ти з глузду з’їхала? Скажи мені чесно!

Чомусь все добре що між нами було зникає. Перед очима зʼявляється одна з наших сварок, де він рясно, не шкодуючи слів, поливає мене брудом.

Хитаю головою відбиваючись від поганих спогадів і смикаю зачинені двері, ніби вони відчиняться.

— Випусти мене!

Я боюся лише одного, що зізнавшись йому в почуттях і впустивши в серце, він зробить мені боляче. Ось тоді, точно не переживу цей удар. Не від нього...

Навряд чи я зможу його забути... пам'ять не дасть мені цього зробити. Ту коробку не знищити.

Нік з усієї сили б'є ногою по металевій огорожі та вихором навалюється на мене втискаючи в холодне скло.

— Я тебе зараз відпущу, але щоб ти знову повернулася, — вставляє ключ у замкову щілину, — Ти досі не зрозуміла, так? Скільки ще раз ми маємо зіткнутися, щоб ти прийняла те, що ми створені один для одного?

— Поверни цей довбаний ключ! — гарчу крізь зуби.

Нік провертає ключ, але не поспішає відступати:

— Запам'ятай одну просту істину, Мирославо. Це наша карма — зустрічатись кожні п'ять-шість років! А далі буде лише гірше!