Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Тож, зусиллями Полупуда і моєю скромною допомогою, до обіду пліт був готовий. Далеко не шедевр вишуканості, зате на плаву тримався. Правда, в напівзатопленому положенні, бо в діло йшли сирі дерева, але ми не вибагливі. Ну, а штабам свинцю, якщо я не забув хімію, невелика купіль тим більше не шкодить. В груди бити себе не буду, але, здається, цей метал води не боїться і не схильний до «ржавіння». Не дарма ж з нього ще римляни водогін будували. За що і поплатилися... Якщо археологи не брешуть, оскільки свинець хоч і не іржавіє, а в водичку потихеньку додається. І отруює її. Повільно, але невідворотно. Втім, може, і вигадка. Чого тільки журналісти не придумають заради тиражу, а старожитні люди адвокатів не наймуть... Бреши, що хочеш.

  Пошуки підходящого місця і облаштування схованки, зайняли ще кілька годин. Тож перевезення частини штаб довелося відкласти на ранок. Але і того, що ми переправили в тайник за чотири ходки, виявилося досить, щоб борти байдака піднялися над водою на добру п'ядь. Чим сильно потішили козака. От лишень радів Полупуд доволі специфічно. Знищував запаси розбійників зі швидкістю степової пожежі і такими ж наслідками. Дочиста...

— Василю, ти хіба не знаєш, що живіт добра не пам'ятає? Скільки не годуй, а на ранок він знову їсти просить...

— Чого? — Полупуд здивовано подивився на мене, потім на спорожнілий мішок з провізією і збентежено гмикнув:

— Овва, щось я розійшовся... Не міг раніше зупинити? Нам ще пару днів годуватися.

Замість відповіді я показав йому рубець на переніссі.

— Не зрозумів?

— Це я в дитинстві хотів у сусідського пса кістку відібрати.

Козак коротко реготнув.

— Натяк зрозумів... Гаразд, лягай спати. Постережу, раз завинив. Але удосвіта підніму, зміниш мене.

— Може навпаки? Ти сильніше втомився і від ситості на сон потягне. До того ж, я всі ці дні нічого не робив, а ти — байдак наздоганяв. З розбійниками бився. Поранений… Та й зараз, не порівняти зі мною, трудився. Я з ніг впаду — ти й не помітиш, а от якщо сам ослабнеш — обидва пропадемо.

Полупуд не став сперечатися. Кивнув, приліг на бік і тут же розмірено засопів. Залізні нерви у людини. Аж заздрісно. А ось мені не спиться. Чи то втомився, чи то від надлишку емоцій. В цілому, добре — я ж на посту. Але занадто неспокійно на душі. Весь час здається, що ось прямо зараз, цієї секунди щось трапиться.

Посовгавшись якийсь час на лаві, я піднявся і обережно, щоб не потурбувати Полупуда, пішов на ніс судна.

Судно... Я навіть посміхнувся зарозуміло. Трохи більше двох метрів у ширину і приблизно двадцять кроків в довжину. Як трамвайний вагон.

Але мене не розміри його цікавили зараз, а одна, примічена ще раніше невеличка скриня. Точніше — її вміст. Оскільки там зберігалися пістолі. Дюжина. Різного типу і виду. Особисто мені сподобалася одна пара. Вони лежали в окремому ящичку і виглядали найелегантніше з усіх цих міні-мортир.

А от Василь чомусь поставився до цієї пари зневажливо. Подивився, покрутив у руках, хмикнув, сказав: «Пустощі», — і втратив усілякий інтерес. Тоді як мушкетами був дуже задоволений. Довго примірявся, потім вибрав один, відразу випробував, збивши з сосни шишку, і після цього вже розлучався з ним, тільки коли в воду ліз.

А як на мене, то треба бути майстром спорту з важкої атлетики або ковалем, щоб стріляти з цих «яничарок», утримуючи ствол на вазі. Та й то, віддачею з ніг зіб’є. Пробував, знаю... Нема дурних. Зате пістолі, що сподобалися мені, були і досить легкими, щоб рука не тремтіла і в той же час виглядали переконливо. У калібрах не розбираюся, але мізинець у дуло пролазив. Та й кульки, в спеціальному замшевому мішечку, додавалися теж серйозні. Кожна, як лісовий горіх. Рукоять зручна, сама в долоню лягає. І взагалі, з усіх цих смертовбивчих виробів, вони були найдосконалішими, чи що. І технічне виконання ближче до мого віку.

Так що я спинив вибір саме на них. Почистив, зарядив і засунув за пояс. Мимохіть подумавши, що якби ось у такому вигляді — шабля на боці, пістолі за поясом — вийшов на сцену, то зробив би справжній фурор в інституті. Ось тільки, після тутешнього життя — минуле з кожним днем ​​здавалося мені все менш реальнішим. Ніби я не перенісся з далекого третього тисячоліття в Дике Поле сімнадцятого століття, а завжди жив саме тут. А майбутнє просто наснилося. Настільки нереальним і прісним воно мені тепер здавалося...

Не знаю, пістолі додали впевненості і дозволили розслабитися чи втома своє взяла, але я якимось чином примудрився задрімати. Бо чим пояснити, що моргнувши черговий раз, замість неба я побачив перед собою темну постать і відчув смердюче дихання.

Треба зауважити, що рівень тутешньої стоматології перебуває на рівні прикладної хірургії. В тому сенсі, що зуб вважається або здоровим, або таким, що підлягає видаленню. Тому запашок з рота у більшості ще той. Просто деякі, замість «орбіт», освіжають подих жувальним тютюном, часником, цибулею або споліскуючи зуби оковитою.

Якби не це — я, може, і не відреагував би так швидко, взявши тінь за марення чи сновидіння, але привиди не пахнуть. Тим паче — часником. А ще не замахуються шаблею. Клинок, що зблиснув у місячному світлі, остаточно вивів мене зі ступору і, оскільки я все ще любовно погладжував рукоять пістоля, то він і опинився у моїй руці.

— Бабах!