Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

– Доброї ночі! – кивнули охоронці, що з нетерпінням чекали кінця зміни.

– І вам! – відгукнулася Міка.

Даріан промовчав.

Він нечасто відповідав на привітання та побажання. Не через зарозумілість чи соціальний статус підлеглих – для губернатора останнє зовсім нічого не означало. Проблема полягала в тому, що Керрейт не вірив у щирість людей, які його оточували. І, як не прикро, частіше за все він не помилявся.

Свіжий вітер холодом пройшовся по шкірі, приніс терпкий запах бузку, жбурнув в очі пасмо, що вибилося із зачіски. Міка затнулась, відкинула волосся з обличчя. Коли вона прискорила крок, доганяючи Даріана, фігура за огорожею вже зникла.

Зате з'явився дехто інший.

– Лонсе! – дзвінкий голос заглушив стрекіт цикад. – Синочку, ти тут? Синку, я тобі пледик принесла! І чай! Тепленький! Лонсе!

– Немає його тут, – пробубонів із тіні заспаний візник. – Розминулись ви, жіночко. Хлопак як вас побачив, так і втік.

– Лонсе… Ти ж застудишся… З обіду нічого не їв! А в який бік він пішов?

– Таж у провулок певне… Ондечки, де бічний вхід. Тільки не лізьте туди, там освітлення немає.

– Ох, Лонсе… О! – Нікаела помітила чиновників, що вийшли до екіпажів. – Панове, ви мені не допоможете? – Вона поспішила до них, невпевнено похитуючись. – Підкажіть, будь ласка, чи на місці пан Уфін?

Міка розсудливо відстала на крок, ховаючись за широкою спиною губернатора. У мерехтливому світлі ліхтарів ейрона її не впізнала. Ну і прекрасно! На сьогодні скандалів досить.

– Впевнений, він іще працює. – Керрейт вказав на кілька освітлених вікон. – Ви добре облаштувалися, пані Нікаело? Якщо вам щось треба…

Судячи з приголомшеної фізіономії жінки, вона не очікувала почути своє ім'я.

– А ви… ви…

– Даріан Керрейт до ваших послуг.

– А… – Ейрона виглядала розчарованою. – Губернатор. Такий молодий…

– Ви мені лестите, пані, – Даріан вимовляв ввічливі фрази, не дбаючи про те, щоб начепити на обличчя маску благодушності. – Якщо я правильно зрозумів, ви шукаєте сина?

Поважна дама кивнула.

– Він пішов вибачатися. Сказав, не повернеться, доки не вибачиться. Чому у вас такий довгий робочий день? Хіба келіварійські закони про працю тут не діють?

Її запевнили, що діють. Але… Це Шазілір. До часу тут ставляться по-особливому. До речі, якщо Лонс справді прагнув загладити провину, то що йому заважало зайти в магістрат, а не стовбичити за огорожею?

– Хіба туди пускають усіх підряд? – округлила очі ейрона. – Як таке можливо?

Потім немов щось зрозуміла і без зайвих слів попрямувала у вказаний візником провулок.

– Цікава сімейка, – пробурмотіла Міка, сідаючи в карету.

Свиснув батіг, загуркотіли колеса…

***

Екіпаж губернатора встиг досягти кварталу знаті, коли крайнє зліва вікно другого поверху міського управління відчинилося. Вітер підхопив відірвану напівпрозору фіранку, шпурнув на найближчу липу. На тлі яскраво освітленого кабінету з'явився силует чоловіка. Хитаючись, як п'яний, він задкував до віконного отвору. Наткнувся на підвіконня, важко сів, схопився обома руками за раму…

І впав навзнак.

Його нігті заскреготіли по дереву та склу, потім пальці розтиснулися, а сила тяжіння довершила справу.

– Піду гляну, що за шум, – відреагував на глухий удар магістратський охоронець.

Пройшовся вздовж стіни, натрапив на бездихане тіло…

– Ну чому саме у мою зміну? – сумно запитав невідомо кого.

Ясна річ, ніхто йому не відповів.

Напарник був надто далеко і напевно не почув ні слова, а Наніта Уфіна назавжди позбавив мови ніж, що стирчав із його грудей.

***

Коли доля зіштовхує двох одинаків, кожен із яких навчений гірким досвідом не довіряти нікому, крім себе, труднощі у спілкуванні неминучі. Але часом це й на краще. Ніяких порожніх розмов, перемивання кісток знайомим, скарг на життя, несмішніх байок, дурнуватих питань… Затишна тиша належала їм обом, і порушувати її здавалося мало не блюзнірством.

Міка дивилася на силуети будинків, що миготіли за віконцем, слухала мірний перестук коліс, жмурилася, коли на неї падало світло ліхтарів. Попереду чекав дім… Смішно, чесне слово. Відтоді, як чотирнадцятирічну «прокляту» виперли на вулицю, її місце проживання змінювалося регулярно, і особняк на Кавуновій вулиці був не більше ніж черговим тимчасовим притулком.

Прихисток – так вона його називала. Згідно з келіварійськими законами, ні розшук, ні «випалювачі» не мали права без королівського дозволу заходити на землю наближеного до двору чиновника. Біла стрічка оберігала і Керрейта, і його домочадців. Чудодійний засіб, о так… Прикро, що ним не вдасться оточити все місто.

Але Міці подобалась ілюзія безпеки. У неї знайшлося місце, куди можна сховатися, і начхати, що громадська думка називала це не «винайманням кімнати», а «безсоромним співжиттям з неодруженим чоловіком».