Читати книгу - "Його нагорода, Лія Серебро"

- У нас були гості? Ти якась тиха й серйозна...- Одразу з порога помітила мати.

-Кавалер приходив? - побачивши тацю з соком на своєму робочому столі, запитав батько.

-Якби... Макс приїжджав. Скучив за нами. Побачитися хотів... - Повідомила батькам Анжеліка.

-Макс??? - мати з круглими від здивування очима і бровами, що вмить піднялися до самого Евересту, плюхнулася на диван.

Коли мати Анжеліки була чимось дуже здивована або ошелешена, її міміка ставала доволі кумедною. Брови мали таку дивовижну здатність так високо підніматися від повік, що здавалося вони вмить би знесли лінію росту волосся на лобі.

-Ну й новини...- задумливо промовив батько.

-Згодна... Несподівано! -пробурмотіла Анжеліка, прибираючи тацю зі склянками та вазу з печивом і цукерками зі столу батька.

-Він довго був тут? Ти його залишала самого? Навіщо ти його впустила??? - на останній фразі мати верескливо підвищила голос.

- Не зрозуміла.... Він же брат... ти ж завжди говорила... - добирала слова Анжеліка, не розуміючи такої бурхливої реакції матері.

-Анжеліка!!!-перебила її мати.- Не хотіла тобі говорити раніше, але коли востаннє я розмовляла з тіткою Ірою, та дуже скаржилася на Макса. Він став закінченим наркоманом! Анжеліка! Зв'язався з поганою компанією, виніс усе цінне з дому. Так-сяк вони перебиваються, добре що сад та город є. Це рятує. За ним уже в'язниця плаче! Батьку! Подивися, чи всі речі на місці! Анжеліко! Тебе теж це стосується! Скільки часу він був тут без твого нагляду? - з наростаючою тривогою розпитувала мати.

-Хвилин десять... Я ходила на кухню, залишала його... - роздумливо промовила Анжеліка.

Вона повернула голову в бік своєї кімнати і помітила ,що двері в кімнату були прочинені. Хоча вона завжди перед виходом зачиняє щільно двері у свою спальню. Не слухаючи і не звертаючи уваги на те, що продовжувала говорити її мати, оглядаючи майно, шафи, тумбочки, полиці, скриньки і коробочки, вона помчала в свою кімнату. Із зледенілим ,і наче занімілим від страху серцем, вона кинула погляд на свій косметичний столик. Смарагдового кольору футляр лежав на місці.

-Фух!!! На місці! Усе на місці!!! Слава богу!!!- закричала вона батькам зі своєї кімнати.

-"Зараз ще скриньку гляну, про всяк випадок!" - додала, полегшено зітхнувши, Анжеліка.

Все ще тремтячими від не вщухлого хвилювання руками Анжеліка відсунула шухлядку її косметичного столика, дістала невеличку скриньку, оббиту шовком кавового кольору і прикрашену сліпучими стразами.

-Мааам, тату, ви кудись переклали всі мої золоті прикраси? Зі скриньки... А? - перепитала вона, виявивши, що скринька порожня. Лише кілька маленьких намистинок і срібний замочок від ланцюжка, що відірвався, валявся в кутку коробочки.

Не розчувши відповіді матері, її щось підштовхнуло відкрити смарагдовий футляр, де лежав подарований Алексом ювелірний комплект.

 - Порожньо...- розряд блискавки пройшовся крізь усе тіло Анжеліки.

Батьки вже стояли в дверному отворі й спостерігали за тим, що відбувається.

-Я телефоную в поліцію. Миттєво відреагував батько.

-Сергію, не треба! Я поїду до Ірини! Він з'явиться там, у будь-якому разі, рано чи пізно! Я впевнена, що він зізнається в усьому і віддасть усе, що вкрав.

- Наївна!!! Твоя простодушність і довірливість і призвела якраз до того, що сталося зараз. Анжеліці треба було відразу розповісти про те, що її двоюрідний брат злочинець і наркоман! Вона б ні на крок не підпустила його до себе, а тим паче в наш дім! Я завжди казав тобі, що такі його до себе, а тим паче в наш дім! Я завжди казав тобі, що такі він ще й пограбував нас. І ти хочеш що б йому все зійшло з рук? - вибухнув батько.

-Сергію, не треба дзвонити нікуди! Я ще раз повторюю! Розберемося тихо і родичі нам не потрібні! Вони толком сина виховати не змогли, а тепер сімейному! Він усе віддасть! Якщо його посадять, ми хлопцеві поламаємо все життя, що залишилося! -продовжувала просити його мати.

-Там нема чого ламати! Воно вже зламане! Він уже обікрав своїх батьків і дістався до нас! На нього управу з дитинства не могли знайти! Тепер він почав гадити по дорослому!" - обурювався батько Анжеліки.

-Чого ти його захищаєш? Він брехлива скотина і злочинець! Він має відповісти за це! Він вкрав усі мої дорогоцінні речі! Ви б тільки чули, як уміло він брехав мені під час зустрічі, і як майстерно обвів навколо пальця, щоб пробратися в наш будинок! Він вкрав і той ювелірний комплект із сережок і ланцюга з кулоном, який ви подарували мені на день народження! Він вкрав усе, до чого встиг дістатися за ці десять хвилин!" - відчайдушно промовила Анжеліка.

-Дайте мені кілька днів! Я сьогодні ж вирушу до Ірини! Сергій замов мені квитки до них! Я обіцяю, що все поверну! Я хочу зам'яти це все, не надаючи розголосу і не звертаючись у поліцію!  Я настійно зараз вас прошу про це!" - викарбовуючи кожне слово в останній фразі, підсумувала мати.

-Я не розумію твого самовідданого прагнення зам'яти все мирним шляхом, Марго! Хлопця час давно поставити на місце, і цей випадок як ніколи доречний! Спробуй зробити як ти хочеш! Нічим хорошим це не закінчиться! Він уже, напевно, здав усе в ломбард і витратив гроші за їхнім мерзенним призначенням!" - опирався проханню матері, обурений до межі батько.