Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Вона бачила тільки один вихід з цієї ситуації. Ліна вирішила скористатися порадою молоді і «впасти на мороз». Хоча б спробувати. Іншим пунктом у її короткому списку було не допустити більше нічого подібного. Все просто – тримати себе в руках ще кілька тижнів, а потім він зникне з її життя. Ця думка несподівано неприємно кольнула серце.

 Тим часом Вадим стояв уже добрих п’ятнадцять хвилин під душем сподіваючись, що холодна вода остудить його тіло і думки.

 Марно сподівався.

 Нав’язливі спогади про її податливе тіло, яке пристрасно вигиналось від його ласк мучили свідомість. У вухах звучав її протяжний, гортанний стогін. Він відчув біль в паху. Здавалось, що його «достоїнство» зараз просто розірветься. Він механічно потягнувся рукою, сподіваючись полегшити біль та закінчилось все за хвилину сильним оргазмом. Вадим стояв, обіпершись рукою об стіну та схиливши голову. Вода стікала його тілом не приносячи полегшення. «Твою ж... як прищавий підліток» - гірко посміхнувся в думках. «Дрочити в душі!!!» - мало не розсміявся такому факту. Бажання трахнути Ліну, інакше він це не формулював (чи не хотів формулювати), ставало все непереборнішим.

 Ранок, з подальшим виселенням з готелю пройшли в напруженій атмосфері. Сором і сум’яття які Ліна відчула раніше, не давали їй повною мірою вернути собі відчуття власної гідності. Дівчина як могла уникала Вадима. Він здавалось не заперечував, якщо не сказати, що і сам дотримувався тієї ж стратегії. Благо, останній день поїздки видався, як і перший, насичений робочими моментами.

 Вже сидячи в залі очікування вильоту, Ліна відчула, що майже вернула собі яку-не-яку душевну рівновагу. Вони з Вадимом переважно мовчали, перекидуючись кількома репліками в разі потреби.

 Ліна сиділа і спостерігала за підготовкою літака, очевидно їхнього, і зловила себе на думці, що забула про свій страх польотів. Їхні «пригоди» з Вадимом витіснили з голови всі інші думки, крім тих, які допомагали їй вибудувати новий фундамент душевного спокою.

 При посадці виявилося, що їхні місця не поряд, ну не зовсім – по обидва боки від проходу. Ліна зраділа. «Так краще» - говорила собі. Внутрішній голос, який нашіптував дещо інше, вона успішно ігнорувала.

По прильоту Вадим, отримавши багаж, повернувся до Ліни:

-          Я по машину. Чекай біля виходу.

Вона, перебуваючи в передчутті завершення цієї жахливо-прекрасної поїздки, не одразу зрозуміла, що він мав на увазі. Вона подивилась на нього спантеличеним поглядом.

-          Я залишив свою машину на платному паркінгу. Заберу і підвезу тебе додому.

В голові завила сирена тривоги.

-          Ой, ні, ні. Не потрібно. Я візьму таксі. Дякую, - протараторила стандартну фразу-відмовку.

Вадим вимучено посміхнувся.

-          Ліна, вже пізно. Я просто підвезу тебе додому і обіцяю не покусати.

 Щодо останньої фрази вона мала щирі сумніви, але все ж кивнула погоджуючись на його пропозицію. Так дійсно було зручніше.

 Незадовго після цього Ліна сиділа в авто і з надмірною увагою розглядала силует нічного міста за вікном. Вона відчула як в сумочці завібрував телефон - дзвонив Роман. Спочатку вагалася чи відповідати, але  думка про майбутні зайві пояснення заставила це зробити.

-          Привіт, мала. Ти вже вдома?

-          Ще ні, якраз їду з аеропорта.

-          Взяла таксі? – чомусь саме сьогодні Роман детально зацікавився її життям.

Ліна скоса глянула на Вадима, який, здавалось, і не помітив, що вона розмовляє по телефону і всю увагу сконцентрував на дорозі.

-          Так, - дівчина вирішила, що цієї відповіді буде достатньо.

-          Як поїздка взагалі? Шеф не замучив?

Та що ж це діється?!

-          Нормально. Давай я тобі завтра зателефоную.

-          Чекай, мала, - знову це «мала», про яке вона йому вже говорила, що терпіти не може. – Я не просто так дзвоню. Завтра в мого діда день народження. Вісімдесят стукнуло. Мама наполягає, щоб я приїхав. Хочу, щоб ти поїхала зі мною.

 Ліну злегка шокувало таке прохання. Роман хоче познайомити її зі своєю сім’єю, але вона не готова до такого кроку. Дівчина не вважала, що їхні стосунки на стадії для знайомства з ріднею. Вони ж не заручені.

-          Роман, я не можу. Завтра робочий день

-          Після відрядження ти маєш право на вихідний, - повчально заговорив хлопець.

-          А втім, мені завтра на роботу! - вперто продовжила Ліна.

-          Подзвони до свого великого боса і відпросись, - наполягав Роман. - Для мене це важливо. Пообіцяй, що зателефонуєш і дуже попросиш.

-          Добре, спробую, - сперечатись було марно.

-          Цьомаю і завтра о десятій ранку щоб ти була готова, - наче все вже було вирішено, додав він і вимкнув телефон.

 Ліна поклала мобільний в сумочку. Вона розривалась між небажанням розповідати про це все Вадимові і бажанням збрехати Романові про те, що її таки не відпустили і що, як вона підозрювала, виллється для неї в години пояснень і вибачень. Раптом тишину розірвав тихий, глибокий голос:

-          Так куди «великий бос» повинен тебе відпустити? – посміхнувся не відводячи уваги від дороги.

Чорт! Чорт! Чорт! Він все чув.

Щоки дівчини вже вкотре за сьогодні зреагували на відчуття сорому. Ця тенденція, відверто кажучи, починала набридати.

-          Це був мій хлопець. Просить завтра поїхати з ним на день народження дідуся, - сказала як є.

Хлопець. В неї є хлопець. Факт, який, по суті, немає ніякого значення. Проте приємніше від цього розуміння не стало.

-          Можеш їхати, - все що вона почула від нього.

 Ліна спочатку хотіла заперечити, хотіла зауважити, що на завтра в неї багато роботи, але передумала. Вона не хотіла мати вигляд дівчини, котра уникає можливості провести час зі своїм хлопцем. Стало соромно за такі бажання. « Це щось новеньке, – посміхнулась своїй думці. – Причиною сорому виявився не Вадим»