Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

боків нам’яли, аж ні — лежав собі цілий-цілісінький у вагоні другого класу, як янголятко на відпочинку. Не встиг підвестися на ноги, наказав мені повертатися до локомотива, а сам закінчив оглядати вагони. Він і знайшов бідолаху Пела.

— Розкажіть про нього.

Еванс знову знизав плечима.

— Пристойний хлопець, із родини залізничників. І сам із дитинства на залізниці працював. Спокійний, навіть гуску не налякав би. Уявити не можу, що він опирався банді дакоїтів. Я б на їхньому місці ліпше б Перкінса вбив.

— Кондуктор вам не дуже подобається?

— Ви ж його бачили. Вам сподобався? А тепер уявіть, як із ним день у день працювати цілих сім років.

У мене лишилося останнє запитання.

— А дакоїти в цих краях часто зустрічаються?

Еванс похитав головою.

— Не скажу, щоб про них не чули, особливо у джунглях у глибині країни чи там у Біхарі,— це ж така дупа,— але так близько до Калькутти дакоїти на потяги ще не нападали.

Я подякував, зістрибнув на гравій і гукнув до Банерджі, який розмовляв із місцевим констеблем.

— Прогуляймося, сержанте,— попрямував я в поля, куди, за словами Еванса, побігла частина ватаги.

Хвилин десять нишпорили ми по землі на північ від потяга, але тільки і знайшли, що прим’яту траву.

Повернулися до потяга і попрямували на південний схід, до бруківки, якою, за свідченням машиніста, пішла решта дакоїтів.

— Що це за дорога? — запитав я у Банерджі.

— Велика магістраль, сер.

— Веде до Калькутти?

— Так, сер.

— А в іншому напрямку?

Банерджі посміхнувся.

— Вона понад двісті миль завдовжки, сер. Веде до Делі, а тоді до перевалу Гибер і до Кабула.

— Гадаю, можемо не зважати на можливість утечі наших злочинців до Афганістану, сержанте,— зауважив я.— Мене цікавить, яке велике місто на ній наступне?

— Найближчим до нас, сер, є, мабуть, Нар’янпор.

— Скільки до нього?

— Не знаю, сер. Не можу точно визначити, де ми перебуваємо.

Ми пройшли ще кілька хвилин, доки не побачили невеличкий, добре утоптаний майданчик поряд із дорогою.

— Погляньте,— вказав я Банерджі на сліди по землі.

— Відбитки шин,— кивнув він.— Тут був моторний засіб, може, зовсім недавно. Автомобіль?

— Ні,— не погодивсь я.— Шини занадто широкі для автомобільних. Сліди лишило щось більше, скоріше вантажівка.

Ми пройшли іще трохи, але більше нічого не знайшли. Я подивився на годинник. Майже пів на десяту. Мусимо їхати, якщо хочемо застати містера Бучана в «Бенгальському клубі». Я неохоче кликнув Банерджі, звелівши повертатися до потяга.

— Версії, джентльмени? — запитав я, щойно автомобіль рушив до Калькутти.

Ми втрьох тулилися на задньому сидінні.

— Мені, старий, усе ясно як день,— почав Дігбі.— Дакоїти напали на поштовий потяг, сподіваючись пограбувати сейфи. Нічого не знайшли, а від розчарування зігнали злість на охоронцеві. Коли той помер, вони злякались і втекли. Мусимо наказати місцевій поліції перевірити тутешніх злодіїв. Тут явно не естети працювали. Хтось та й не втримає язика за зубами і здасть усю банду.

Спокусливий напрямок. Звинуватити в усьому незграбних бандитів і перекласти роботу на місцевих хлопців. Проблема лише в тому, що цей сценарій суперечить фактам. Із того, що я побачив, назвати злодіїв незграбними аж ніяк не можна. Усе свідчить про те, що вони все ретельно спланували. Усе, крім наслідків — звісно, тут і полягає найбільше запитання. Якщо їхнім мотивом було пограбування, чому ж вони нічого не вкрали?

Вісім

енгальський клуб» розташувався на Еспланаді, широкій авеню між резиденцією лейтенант-губернатора і річкою Хуглі. Біля воріт стовбичило двоє велетенських бородатих сикхів, і, зважаючи на їхні габарити, особливої потреби у воротах не було. Обидва охоронці були в червоно-білій формі, рясно оздобленій золотими кісьми, у яку вбирався полк внутрішньої кавалерії. Золоті кокарди на білих тюрбанах вогнем палали на полуденному сонці.

Не встигли ми під’їхати, як один із величезних вартових зробив крок уперед і підняв долоню завбільшки з тенісну ракетку. Водій повільно зупинився, Банерджі вийшов і підійшов до сикха. Сержант ледь сягав грудей велетня. Того, що сталося, ніхто не очікував. Банерджі закричав і почав розмахувати руками як навіжений. Переляканий охоронець змінився на обличчі, вклонився і несамовито замахав, щоб ми проїжджали, а його напарник витягнувся струнко і відсалютував. Ну прямо Джек-Рассел тер’єр на смерть налякав добермана!

— Чудова вистава, Не Здавайся,— сказав я, коли сержант повернувся.— На якусь мить я злякався, що він вас розчавить.

Автомобіль котився по довгій доріжці з гравію поміж бездоганних лужків. Кілька місцевих садівників підстригали і без цього ідеальну траву, нагадуючи цирульників, що клацали ножицями над лисою головою клієнта. Сам «Клуб» вважався мініатюрною копією Бленгеймського палацу, вибіленого і перенесеного у тропіки, і являв собою ще один взірець втілення наших імперських фантазій в архітектурі. Британська Індія, де кожен англієць мав замок.

Автомобіль зупинився перед пишним входом. На мідній табличці, пригвинченій до однієї з колон, було написано: «Бенгальський клуб, 1827». Поряд стояв дерев’яний знак, на якому бездоганними білими літерами вивели таке повідомлення:

СОБАКАМ І ІНДІЙЦЯМ

ДАЛІ ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

Не Здавайся помітив моє незадоволення.

— Не хвилюйтеся, сер,— сказав він.— Ми, індійці, знаємо своє місце. До того ж британці за сто п’ятдесят років досягли певних успіхів, яких наша цивілізація і за чотири тисячі не мала.

— Свята правда,— пробубонів Дігбі.

— Наприклад? — запитав я.

Губи Банерджі розтяглись у ледь помітну усмішку.

— Ми так і не навчили собак читати.

Він сказав, що огляне територію, доки ми з Дігбі шукатимемо Бучана.

— І чути не хочу,— відмахнувсь я.— Дідько мене забирай, якщо ти прохолоджуватимешся, а ми з Дігбі виконуватимемо всю брудну роботу.

Він посміхнувся.

— Так, сер. Перепрошую, сер.

— Якщо хочеш знати мою думку, старий,— заявив Дігбі,— то ліпше б сержант тут залишався. Ми ж не хочемо, щоб до нас повернулися спиною, особливо коли потребуємо відповідей на кілька запитань.

Мабуть, так було б тактовніше, але щось я був не в гуморі для демонстрації такту. На щастя, втрутився Не Здавайся.

— Сер,— запропонував він,— я можу опитати прислугу.

— Добре, сержанте,— погодивсь я, і Не Здавайся повернув до лужка, а ми з Дігбі пішли в дім.

Передпокій був великим, а мармуру, колон і бюстів у декорі було значно більше, ніж того вимагає приміщення, яке не є Британським музеєм. Якби Юлій Цезар