Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

із вагона. Кілька хвилин по тому ззовні почулися голоси — місцеві, і було їх там чимало, якщо вірити вигукам. Раптом здійнялася метушня. Мені здалося, що зараз вони підуть по вагонах грабувати пасажирів, але нічого не сталося. Навіть перший клас не чіпали. Машиніст каже, що вони просто поставили по своїй людині перед кожним вагоном і парочку біля паротяга, а решта пішла до останнього вагона.

— І що далі?

Перкінс знизав плечима.

— Точно не скажу. Той негідник і голови мені підняти не давав. Я тільки і почув, що якісь крики. А десь уже о п’ятій хтось гукнув, і цей дакоїт вийшов із нашого вагона. Я думав, що він повернеться зі своїми приятелями, але ніхто так і не прийшов. Як у воду пірнули.

— І що ви зробили?

— Та нічого. Аж поки машиніст зі своїм помічником не почали мене шукати. Звідки мені було знати, що ті покидьки не стоять біля дверей? А тоді я пішов з Евансом. Це машиніст. Знаєте, він справжній англієць. Із Лондона. Принаймні, так він сам каже. От уже двадцять років сорок третій водить. Коли я переконався, що негідників і слід запав, почав перевіряти усі вагони по черзі. Кілька англійських леді в першому класі перелякалися, але лиха нікому не заподіяли. І вже коли я оглянув увесь потяг і дійшов до вагончика охорони, побачив тіло Пела.— І він махнув на рейки, де лежало загорнене в простирадло тіло.

— Це його ім’я, так?

Перкінс похмуро кивнув.

— Хайрен Пел.

Я роззирнувся. Невеличкий вагончик, переділений на дві частини залізними ґратами з дверцятами, крізь які можна переходити з однієї половини в іншу. З нашого боку біля ґрат стояв невеличкий стіл, усипаний паперами. На підлозі поряд із ним — перекинутий стілець, розбитий ущент ліхтар і кілька аркушів паперу, що прилипли до калюжі загустілої крові. З іншого боку — з дюжину важкеньких на вигляд джутових мішків, а за ними — два великі сейфи, обидва розкриті.

— А чому, на вашу думку, вони на нього напали? — запитав Дігбі.

— Не знаю,— відповів кондуктор.

— Що взяли? — продовжив я.

Залізничник зняв капелюха і почухав потилицю.

— У тому і справа. Наскільки я зрозумів, не взяли нічого.

— Нічого? — підняв брови Дігбі.— Група дакоїтів зупиняє потяг, убиває охоронців і йде собі з порожніми руками? Смішно.

— Кажу вам,— заторохкотів Перкінс,— усі мішки на своїх місцях, а пасажирів вони не грабували.

— А сейфи? — запитав я.— Що в них було?

— Учора нічого,— сказав Перкінс.

— Так завжди буває?

— Іноді бувають повні. Іноді порожні. Урешті-решт, це ж сорок третій нічний.— Він поглянув на наші обличчя і пояснив: — Сорок третій нічний — це поштовий потяг Дарджилінга. Головний перевізник між Калькуттою і Північною Бенгалією. На ньому все возять, від худоби до офіційної урядової кореспонденції.

— А як ви здійняли тривогу? — поставив я наступне запитання.

— Хвилин через десять після того, як поїхали дакоїти, проходив двадцять шостий. Ми його зупинили і розказали, що відбулося. Вони запропонували допомогу, доїхали до Найгаті, а звідти вже зателефонували вам.

Я повернувся до сержанта-індійця.

— Де пасажири?

— Пасажирів другого і третього класу перевезли до вузлової станції Бандель для опитування. У першому класі всі пасажири були європейцями, сер. Їх теж відвезли до Банделя, але дозволили продовжити подорож. Усі імена й адреси ми зібрали.

Пасажири першого класу були білими. Тож ніхто і не очікував, що вони послухаються наказів місцевого офіцера і затримаються на кілька годин невідомо де, щоб відповісти на кілька запитань. Схоже, в Індії навіть закон підкорявся жорсткому расовому порядку.

Я лишив Дігбі оформлювати свідчення кондуктора, а сам пішов, похрустуючи гравієм, до паротяга. Банерджі розмовляв із машиністом. Побачивши мене, зістрибнув із драбини локомотива.

— Багато дізналися? — поцікавивсь я.

— Деяку інформацію отримав, сер. Але цікавого небагато. Англійською він погано володіє.

— Дивно. Кондуктор запевняє, що він англієць.

— Боюсь, він має рацію, сер. Може, самі хочете його розпитати?

Еванс був чоловіком кремезним, могутнім, як паротяг, яким керував. Обличчя і комбінезон у нього були припорошені шаром вугільного пилу, у зморшки глибоко в’їлася сажа. Він мені відразу припав до душі.

Його версія дуже нагадувала Перкінсову: десь за годину після станції Калькутта Сілда хтось смикнув стоп-кран, і Еванс зупинив потяг. Та доки Перкінс перечікував напад, досліджуючи підлогу вагона другого класу, Еванс із локомотива міг краще роздивитися, що відбувалося.

— Щойно ми зупинилися,— сказав він,— із усіх боків на потяг понабігали злодюжки. Спереду, зліва, справа.

— Скільки? — уточнив я.

Еванс невпевнено знизав плечима.

— Не скажу, начальнику. Було ж бо темно, але скажу, що не менше десяти. Один видерся сюди і наставив на мене пістолета. Наказав підняти руки. Двадцять років тому я б йому показав, але зараз я вже не той. Інші пострибали у вагони. Леді в першому класі заверещали. Але швидко замовкли. Мабуть, їм теж пістолетом погрожували,— говорив він так швидко, що ледве можна було розрізнити слова. Від деяких звуків узагалі відмовлявся, схоже, через непотрібність.

— Ви помітили, що відбувалося у вагончику охорони?

— Ні,— похитав він головою.— Далеко.

— Що було далі?

— Покидьок наказав нам із Еріком,— він кивнув на свого помічника, який старанно кидав у топку вугілля,— виходити з локомотива, але ми відмовились. Еге ж, Еріку? — Кочегар кивнув, не припиняючи кидати.— Я сказав, що хай краще мене пристрелять, бо я вже стільки років проводив поштовий Дарджилінга по цій Божій землі, але і кроку не зроблю з паротяга, доки не доїдемо до Гардинг-Бриджа. Тож содоміт передумав і врешті-решт дозволив нам залишитися. Нічого такого більше і не було. Так ми і сиділи тут із тим покидьком і Еріком. Чули метушню в останньому вагоні, але нічого в темряві не бачили. Десь годину по тому, майже перед сходом сонця, негідник, що чатував на рейках, щось крикнув. Усі покидьки разом із нашим приятелем повистрибували з потяга і накивали п’ятами. Частина побігла он туди.— Він указав на поля на півночі.— Решта кинулися до дороги. За кілька хвилин нікого не залишилося.

— А тоді?

— Ну, ми з Еріком трохи почекали. Сонце вже зійшло, тож ми оглянули місцевість, щоб переконатися, що все чисто і покидьків не лишилося. Нікого не було, тож ми вилізли і пішли по вагонах шукати Перкінса. Сподівався, що вони йому