Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

На стіні велика дубова панель перелічувала покійних членів клубу: довгий сувій полковників, генералів, лицарів королівства і навіть один «високошанований», що невідомо яким дивом туди потрапив, усі увічнені золотими літерами. На інших стінах висіли голови тигрів, носорогів і стільки рогів, що й оленів стільки не бігало у горах. Сама конторка розташувалася під черговим портретом Ґеорґа V на весь зріст, цього разу у цілком військовому обмундируванні і на вигляд трохи зіпрілого. Мене завжди дивувало, як він схожий на кайзера Вільгельма. На мою думку, єдиною відмінністю між ними було волосся на обличчі. Поміняй на них форму, і, я певен, ніхто б не помітив і не відрізнив. Навіть зважаючи на те, що вони кузени, схожість була просто неймовірною. І дуже прикро, що стільки народу загинуло внаслідок незначної родинної сварки.

— Бучан снідає на веранді на другому поверсі,— повідомив Дігбі, указавши на пишно прикрашені сходи.— Сюди.

Я пішов за ним. Ми піднялися сходами, обабіч яких висіли дзеркала, й увійшли в простору вітальню, у якій не було майже нікого, крім кількох сивих пихатих старих, які читали газети. Вони нагадали мені полковника Теббіта: вуса, котлети з баранини, обличчя бурякового кольору...

Затримуватися ми не стали, пройшли крізь скляні двері до прохолодної веранди. Під навісом стояло півдюжини столиків і плетені стільці. Усі порожні, крім найдальшого, за яким сидів присадкуватий джентльмен у білій сорочці та блакитному шовковому жилеті й читав газету. На столі перед ним стояла тарілка з жовтими спілими манго. І без Дігбі було зрозуміло, що саме його ми й шукали. Щось у ньому було, якась прихована сила, що в будь-яку мить могла прорватися назовні, як у колишнього боксера. Почувши наші кроки, він підвів погляд і відклав газету. Сталево-сірі очі, міцна щелепа і неймовірне відчуття сили, за якою ховається погроза. Людина-скеля.

— Містере Бучане, сер,— сказав Дігбі,— чи не приділите нам кілька хвилин?

— A-а, Дігбі! — проскреготів Бучан. Голос нагадував ревіння танкового двигуна.— Як справи, чорт тебе забирай?

— Прекрасно, сер, прекрасно. Дякую, що поцікавилися.— Дігбі немов чоботи самого віце-короля облизував. Він махнув у мій бік: — Дозвольте представити капітана Сема Віндгема, він служив у Скотленд-Ярді.

Бучан привітав мене ледь помітним кивком чисто поголеної кулеподібної голови.

— Містере Бучане...— Я привітався так само.

— Ми з капітаном Віндгемом сподіваємося, що ви зможете відповісти на кілька запитань, сер, стосовно цієї справи Мак-Олі.— Дігбі кивнув на заголовок у газеті, що лежала перед Бучаном.

Бучан вказав на два порожні плетені стільці.

— Звісно, джентльмени. Прошу, приєднуйтесь.

Біля столика матеріалізувався офіціант у тюрбані.

— Що замовлятимете? — запитав Бучан.

Я похитав головою.

— Нічого, сер.

Зневажливим жестом Бучан відпустив офіціанта, і той розчинився в повітрі так само непомітно, як і з’явився.

— Джентльмени, це просто сором, дідько мене забирай,— сказав Бучан, похлопавши своєю велетенською долонею по газеті.— Куди котиться ця країна, якщо якісь покидьки наважуються на вбивство радника лейтенант-губернатора? І де? Прямо серед Калькутти!

— Ми розслідуємо справу, сер,— заявив Дігбі.— Не сумнівайтеся, зробимо все можливе.

Бучан не звернув на його слова уваги.

— А що кажуть про це наші добрі друзі з Індійської партії конгресу? Нічого. Теж мені, проповідники «ненасильства»! Хоч хтось із них прокляв цей прояв надприродної жорстокості? Жоден... Чортові лицеміри. Послухайте мене, джентльмени, той, хто це зробив, мусить бути покараний для науки іншим. Ми мусимо показати цим аборигенам, що з такою брехнею панькатися не маємо наміру. Перевішати їх із півдюжини, та ще й з родинами, то більше такого і не утнуть.

Він узяв зі столу ножа, вправно відрізав тоненьку скибочку манго і ножом відправив її до рота.

— Ми покараємо того, хто несе відповідальність за цей злочин,— сказав я.— Саме тому і прийшли. Хочемо поставити вам кілька запитань.

— Еге ж,— кивнув він.— І що хочете знати?

— Містер Мак-Олі був вашим другом?

Бучан знову кивнув.

— Так,— прогарчав він.— Добрим другом, і мені не соромно це казати... на відміну від інших.

— Розкажіть про нього.

— Що саме?

— Як довго ви були знайомі?

— Здається, років зо двадцять,— зітхнув він.

— Познайомилися в Індії?

— Еге ж.— Кивок.— Зустрів його у Калькутті, просто в цьому клубі. Дивно, але в Шотландії були майже сусідами, а от познайомилися тільки тут. Я тоді щойно повернувся з Дакки з переговорів щодо купівлі джуту, мусив їхати далі, у Данді. Вирішив трохи перепочити в Калькутті перед тривалою подорожжю. У той день віце-король улаштовував прийом, якщо я не помиляюся. Тож я сюди і приїхав. Відшукав його.

— Ви його навмисне шукали?

— Еге ж. Хоч він тоді і був молодшим клерком, але вже подавав надії. І він шотландець, як і я. Хіба не хочеться знайти рідну душу, коли ми далеко від дому, капітане?

І то правда. Варто лише озирнутись. Один лише погляд на Калькутту, цей маленький шматочок Англії, закинутий у болота Бенгалії, довів би, що ми, британці, потребуємо знайомого середовища, можливо, більше за інших.

— Якою він був людиною? — запитав я.

Бучан трохи подумав.

— Порядною,— відповів нарешті.— Старанний слуга корони. Не менше за всіх допомагав поліпшити це місце. А робота була не з легких, особливо в останні роки, коли доводилося розбиратися з вимогами індіанізації геть усього.— Він скривився від огиди.

— Вам не здається, що це добре, сер?

— Навпаки, капітане, здається. Це дійсно добре, принаймні на папері. Зробити кілька поступок, дозволити індійцям поступово взяти на себе певну відповідальність за керування країною, щоб одного дня вони зайняли своє місце за столом націй імперії, поруч з Австралією та Канадою... Але на практиці? Не забувайте, що індієць — азіат. Йому не можна довіряти так само, як австралійцю чи канадцю,— якщо вже на те пішло, то навіть так, як південноафриканцю. Усе, чого ми досягли своїми реформами,— це відкрили скриньку Пандори. Дали скуштувати їм влади, і замість того, щоб бути за це вдячними, вони хочуть ще і ще. Не заспокояться, доки не контролюватимуть усе, що ми тут побудували. Саме цим і займався Мак-Олі.

— І як воно йому?

— Візьмемо інцидент у Чампарані кілька років тому.