Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Минав день за днем. Нудьга була смертна! Телевізор замість того, щоб розважати - напружував. Закрадалися цілком справедливі думки - звідки у звичайного хлопця такі гроші або такі можливості? Ясна річ - я лікувалася не у звичайній лікарні. Почати з того, що доступ до телефону, вихід із палати чи цілком нешкідливі питання - табу! Я почувалася як у тюремному ізоляторі, але з дуже ввічливими, до скреготу в зубах, наглядачами.

Тільки через тиждень мені дозволили вийти на вулицю. Враження в'язниці лише посилилося. Величезний бетонний паркан височів неприступною стіною. Я ще раніше зрозуміла, що клініка розташована десь у лісі. Вид із вікна в моїй палаті тому доказ - кругом одні дерева. Я хоча б ще в своїй країні?

Часу на роздуми було багато. По-перше, сильно бентежила історія мого порятунку: версія Влада звучала натягнуто, моя - нерозумно. Але, витративши купу сил на спробу відновити реальні події того вечора, дійшла висновку, що краще повірити Владу - він прийнятніший за фантастику. По-друге, і їжакові зрозуміло - хлопець не простий, будь він хоч тричі майором, грошей на такий заклад у нього бути не могло. Приватна клініка закритого типу! Під час моїх не частих прогулянок я не зустріла жодного побратима по нещастю. Інкогніто тут дотримувалися суворо та грошей вимагали багато. Хоча є ще варіант - можливо, у Влада були хороші зв'язки, що, з огляду на його професію, цілком реально.

 Загалом, накопичилося кілька запитань та я з нетерпінням чекала появи свого рятівника. Він не поспішав! Тиждень - інший минув, настав третій. Владе, що про мене забув? Поранення гоїлося добре, що не дивно за такого догляду! Я могла в будь-який момент вирушити додому. Зізнатися, повернення мене жахало, але залишатися в невіданні - було гірше. Я почувалася відрізаною від усього світу. Звісно, було добре відпочити від усіх та надати можливість розв'язувати твої проблеми іншій людині, але якщо він скоро не з'явиться - я збожеволію!

З'явився Влад у середині третього тижня. Я була у себе в палаті та бездумно клацала пульт від телевізора.

- Збирайся! - замість привітання, наказав він.

Як завжди, при погляді на нього почастішав пульс.

- А звичайне привіт та як самопочуття застаріло? - з часткою сарказму поцікавилася я.

Його небажання зі мною вітатися дратувало. Складалося враження, що спілкування зі мною Влада напружувало та робив він це через силу. Тоді навіщо врятував? Та й зараз допомагає?

- Я приніс тобі одяг! Одягайся! Я чекаю на вулиці, - не звернувши уваги на мою репліку, він кинув на ліжко якийсь пакет та вийшов.

У пакеті були джинси і футболка. Я переодягнулася та в супроводі медсестри покинула клініку. При моїй появі Влад навіть не вийшов з машини. Влаштувавшись поруч, я втупилася у вікно. Ставити запитання розхотілося - він явно був не в настрої. У тісноті салону машини його присутність гостро відчувалася. Напруга, що супроводжувала мене в клініці, поступилася місцем відчуттю близької присутності предмета моїх фантазій. Розуміючи, що думати зараз потрібно зовсім про інше, я намагалася зосередитися, але думки, як на зло, розсіювалися.

- Ти зі мною не розмовляєш? - не витримала я.

У відповідь тиша. Подав голос він хвилин через десять. Від клініки ми від'їхали вже ґрунтовно.

-  Радовського більше немає. Батько вважає, що ти на Карибських островах, мачуха прикриває, думаючи, що в тебе роман, який і затримав в країні.

Оскільки настрій у мене був певного характеру, цілком логічно, що  спочатку я звернула увагу лише на останню новину.

- З ким роман? - моя реакція, мабуть, його не розчарувала - він криво посміхнувся.

- Це ти вже сама придумай.

- А чому вона так думає?

- Я залишив їй повідомлення від твого імені.

Помовчавши трохи, я зібралася з духом та поставила запитання, що мучило мене.

- Чому ти мене врятував?

- Я якось не звик, щоб у мене під під'їздом людей убивали! - усміхнувся він.

Вичерпна відповідь!

- А що значить, Радовського більше немає? Ти, що вбив його? - жахнувшись, переключилася я на іншу тему.

Влад порожнім поглядом подивився на мене та промовчав.

- Влад?!

Прикривши очі, немов знімаючи ману, все ж заговорив:

- Про твоє місцезнаходження повідомив йому Микола Штрихов.

Я здивовано втупилася на нього.

- Але чому? Він же тоді мене врятував!

- Мабуть, Радовський заплатив йому!

Значить продався. І коли тільки встиг? Я усміхнулася, погана справа не хитра!

- І де зараз цей продажний зрадник? - запитала я, подумки вже четвертуючи його.

- Не знаю! Зник!

- Як так - зник?

Влад тільки знизав плечима, нічого не сказавши. Я теж замовкла, занурившись у свої думки.  Те, що він щось недоговорював, було зрозуміло і їжакові.

Вирішивши по приїзду в місто прямо їхати до батька, я переключилася на більш приємні речі. У простих світлих потертих джинсах і в чорній футболці Влад мав карколомний вигляд. Що не дивувало! Я намагалася на нього не витріщатися під час розмови, але, підозрюю, у мене це погано виходило. Дивно, усі жахи, що переслідували мене протягом останніх років, уже не здавалися такими важливими. На першому місці стояв він! У його присутності я відчувала небезпечну безпеку! Здавалося, що Влад захистить мене від усіх бід!  І що найголовніше, я була в упевненості - йому все під силу! Вражаюче, враховуючи наше недовге знайомство.