Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

Демон видав здавлений стогін і відліпився від моїх губів. А я ледве свідомість не втратила – зараз його очі здавалися двома вогненними згустками.

Ось тут мені і кінець! – подумала приречено і зіщулилася, приготувавшись до швидкої і болючої смерті. Але, на мій подив, губи демона розчепилися в посмішці.

– Хоробра дівчинка! З норовом. Серед смертних такі рідкість.

– А у вас такий великий досвід? – зрозумівши, що моя смерть відкладається, знову знахабніла я.

Він усміхнувся і, нарешті, відсторонився, підводячись на ноги. Простягнув мені руку, і я, повагавшись, взяла її. Ривком поставив на ноги і, задумливо оглянувши моє тільце, що все ще тремтіло, промовив:

– А знаєш, мені все більше подобається цей несподіваний подаруночок.

– Ніякий я вам не подаруночок! – обурилася я.

– І я вже не впевнений, що хочу тебе віддати назад Атію, – продовжив демон, ніби не почувши.

Очища вже не здавалися вогненними згустками, але в них виблискували іскри.

– Гадаю, нехай він краще взагалі не дізнається про те, що ти в мене.

– А може, все-таки відпустите? – без особливої ​​надії спитала я.

Хмикання у відповідь краще за будь-які слова показало, що робити він цього не збирається.

– Ходімо, люба, поки твій покровитель і справді не пустився за нами навздогін. Шлях неблизький, знаєш. Гадаю, краще буде, якщо я тебе понесу.

А от я не думала, що так буде краще, і навіть на крок відступила, скинувши руки.

– Я й сама можу йти.

Не встигло останнє слово зірватися з моїх губ, як мене вже безцеремонно підхопили на руки і помчали геть з не меншою швидкістю, ніж з рідного дому забирав упир.

Прокляття! І я дійсно сподівалася хоч від когось втекти в цьому божевільному світі, що все сильніше мене лякає?! З моїми слабкими людськими ніжками? Вже не кажучи про те, якими марними були мої надії про збереження бідної дівочої честі, на яку тут усі, кому не ліньки, зазіхають!

– Повір, дорогенька, скоро ти навіть шкодувати про це не будеш, – безсоромно підслухавши мої думки, самовдоволено заявив демон. Десь я вже подібне чула... І, як і тоді, подумки вилаялася, проклинаючи чоловіків, ласих до дівочого тіла. – До речі, мене звуть Асдусціас Дарнадар.

– Як-як?! – у мене навіть думки про дівочу честь з голови вилетіли. Ну і ім’я! Це хоч вимовити взагалі можливо?

Почувся приглушений сміх.

– Можеш називати мене Асдус. Це для близьких.

Мені зовсім не хотілося вважатися близькою для цього гада. Тому я вирішила, що зі шкідливості зватиму його повним ім’ям. Якщо, звісно, ​​ зможу вимовити. Почувся новий сміх.

– Ти кумедна.

Та що це таке? Я для них що блазень?! Сміються з мене і руки розпускають. Схоже, це у них тут у порядку речей. Розважатися з бідними смертними дівчатами, які навіть захистити себе не можуть.

– Тепер тебе захищатиму я, – почулася нова самовпевнена репліка. – Тож ніхто тебе і пальцем не зачепить.

– А ви самі? – з надією запитала.

– Окрім мене, звісно, – зруйнував мої кволі надії демон. – Але ти з цим швидко змиришся.

– А якщо не змирюся?

Він кинув на мене такий погляд, ніби давав зрозуміти: такого просто не може бути. І я знову подумки вилаялася. Потрапила з вогню у полум’я! Вампір, принаймні, мені відстрочку давав у плані зазіхань на моє дівоче тіло. Цей же, схоже, зволікати з помстою Чорному Лордові не стане. Ще й насолоду від цього отримає. Цікаво, як саме і що він зі мною робитиме? Раптом у демонів це якось інакше відбувається?

– Не спокушай, люба, – посміхнувся демон. – А то навіть до замку не донесу. Такі в тебе зараз спокусливі думки в голові вирують... І картинки одна цікавіша за іншу...

Я спалахнула і постаралася взагалі ні про що не думати.

З тугою дивилася, як зникають за спиною демона знайомі місця, а далі починається зовсім невідомий шлях. І де я врешті опинюся, тільки моєму викрадачеві та Світлому богу відомо. Залишається молитися і сподіватися, що таки вдасться врятуватися і від нової напасті.