Читати книгу - "Стерв'ятник - птах терплячий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Суворі очі Ґуд’ярда втупились у єгиптянина.
— Хіба такі взагалі змінюються? — запитав він і пішов.
Шалік вмостився за стіл. Розмірковуючи, він витягнув хустинку й витер вологі руки.
Чи був той мікрофон у нього на столі?
А якщо і був? Невже та блідолиця сучка записала його трансакційні операції? Він подумав про небезпечні валютні угоди. Була ще інформація, яку надав йому особистий помічник міністра фінансів: вона збагатила чотирьох клієнтів Шаліка. Також дані про злиття компаній, які продала жадібна до грошей друкарка. Перелік нескінченний. Якщо Наталі поклала мікрофон йому на стіл, то скільки угод було записано? І була ж іще справа Каленберґа. Чи записала вона її? Шалік розгнівано зібгав хустинку в кульку. Де був магнітофон? Можливо, подумав він, хтось натиснув на Наталі, але зміг переконати її лише наполовину. Можливо, мікрофон вона взяла, а ось магнітофон брати не наважилася. Боялася забруднитись. Наталі така неврастенічна. Або ж вона вирішила убити себе, аби не зраджувати шефа. Але якщо секретарка таки записала його розмову з четвіркою щодо персня Борджіа? І записи вже прямують до Каленберґа?
Шалік відкинувся на стільці, витріщаючись на протилежну стіну, доки його мозок жваво працював.
Чи потрібно попередити найманців?
Єгиптянин почав зважувати ризики. Трьох чоловіків не було шкода. А ось втратити Ґею Десмонд — прикро. Він доклав чимало зусиль, аби знайти її, але, нарешті мовив він сам до себе, Ґея — не єдина жінка у світі. Якщо він попередить їх, що операцію, можливо, розкрито, чи ж не відступляться вони? Його гонорар за отримання персня становить 500 000 доларів плюс витрати. Товстун скривився. Сума надто велика, щоб відмовлятися від неї заради чотирьох людей. У такій ситуації він мусить зберігати спокій і ставити на те, що це мертве стерво не записало їхніх розмов.
Помізкувавши ще трохи, Шалік вирішив нічого не казати й просто зачекати.
Він потягнувся до листів і вже за кілька хвилин викинув із голови візит Ґуд’ярда та думку про те, що Каленберґ може бути в курсі, що скоро втратить перстень Борджіа.
Чарльз Бернетт велично увійшов до свого кабінету. Він чудово пообідав копченим лососем і качкою в апельсиновому соусі, тож тепер почувався ситим і задоволеним собою.
Секретарка вручила йому зашифровану каблограму й повідомила, що та прибула лише кілька хвилин тому.
— Дякую, міс Морріс, — сказав банкір, стримавши відрижку. — Я займуся нею сам.
Він умостився за столом та відімкнув шухлядку, звідки витягнув нотатник із Каленберґовим шифром. За кілька хвилин банкір прочитав:
Я задоволений. На відвідувачів чекає надзвичайно теплий прийом. На ваш швейцарський рахунок переведено 20 000 акцій компанії «Ганівелл». К.
Бернетт попросив міс Морріс повідомити йому поточний курс «Ганівелла». Секретарка сказала, що ціна акцій піднялася на три пункти.
Бернетт почувався надзвичайно задоволеним, аж раптом зателефонував колишній інспектор Перкінс.
— Гадаю, вам варто знати, сер, що секретарку містера Шаліка, Наталі Норман, знайшли сьогодні зранку мертвою в її квартирі. Самогубство.
На кілька секунд Бернетт втратив дар мови.
— Ви мене слухаєте, сер?
Банкір нарешті опанував себе. Отже, Бернетт мав слушність: вона збожеволіла. Тепер він вже не сумнівався в цьому.
— Перкінсе, чому ви гадаєте, що мене це має цікавити? — запитав він, намагаючись приховати тремтіння голосу.
— Сер, у неї часто бачили молодого пройдисвіта, Сліпа Джексона. Я подумав, що вам, можливо, варто сказати про це, але якщо помилився, то прошу вибачення.
Бернетт глибоко й повільно вдихнув.
— Отже, Джексон навідувався до неї. Дуже дивно... Його притягатимуть до відповідальності?
— Навряд чи. Суботньої ночі Джексон виїхав до Дубліна. Хоча поліція і має його опис, але Дублін — назагал непогане місце для сховку.
— Так. Добре, дякую, Перкінсе. Це цікаво, — Бернетт подумки бачив лисяче обличчя Перкінса і надію в його очах. — На ваш рахунок буде переведено додаткову суму, — й банкір поклав слухавку.
Він сидів, міркуючи. Пригадав дорогий мікрофон, якого залишив у квартирі Наталі. Кілька секунд похвилювався через нього, а тоді переконав себе, що ніхто й ніколи не здогадається, що це, і мікрофон викинуть з іншим її мотлохом.
Однак дзвінок Перкінса зіпсував Бернетту пообіддя.
У вестибюлі готелю «Ренд Інтернешнл» товклися опасисті й галасливі американські туристи, які щойно повиходили з автобуса, витягнувши звідти свій розмаїтий багаж.
Одягнені в прозорі дощовики, вони метушилися навколо й репетували одне на одного, зовсім не зважаючи на галас, що самі ж і створювали. Вестибюль потопав у вересках на кшталт: «Джої, ти бачив мою сумку?», «Щоб він скис, цей дощ... Де сонце?», «Заради бога, Марто, не накручуй себе. Ще не весь багаж витягнули», «Гей, матусю, цей тип хоче наші паспорти!» тощо. Здавалося, що Америка окупувала «Ренд Інтернешнл», тож білі й темношкірі працівники готелю намагалися дати раду оглушливому вторгненню.
Лью Феннел сидів біля їдальні, похмуро спостерігаючи за цією метушнею.
Дощ не припинявся. Сховавшись під парасольками, банту зупинялись, аби повитріщатися крізь скло на хаос, що панував у вестибюлі. Надивившись, вони сміялись і клишоного брели далі: чоловіки — вбрані в поношений європейський одяг, жінки — у вилинялих яскравих сукнях та кольорових шарфах, пов’язаних на голову.
Феннел смоктав цигарку і спостерігав, як остання партія американців із криками завантажилась у ліфти. Він перебував у Йоганнесбурзі вже тридцять шість годин. Чекаючи на рейс до Південної Африки, він півдня нервувався у Парижі. Тепер, уперше за цілий місяць, Лью почувався розслабленим і в безпеці. Мороні та поліція залишилися далеко.
Поглянувши на годинник, бандит зручніше влаштувався у кріслі.
До готелю під’їхав чорний «кадилак». Побачивши каштанові кучері Ґеї, що бігла до ґанку готелю, аби сховатися від дощу, Феннел звівся на ноги.
За десять хвилин усі троє вже були в маленькій вітальні його номера на восьмому поверсі.
Феннел перебував у люб’язному й доброзичливому гуморі.
— Гадаю, ви всі хочете відпочити, — сказав він, дістаючи з холодильника напої, — але спершу я б хотів розповісти, що на нас може чекати, згода?
Ґеррі розім’яв стомлені плечі. Його тіло затерпло після чотирнадцятигодинного перельоту. Він поглянув на Ґею.
— Хочеш послухати чи спершу приймемо ванну?
— Послухаємо, — відповіла Ґея, відкидаючись на дивані. Вона ковтнула джину з тоніком, якого запропонував Феннел. — Я не настільки втомилася.
Очі Феннела звузилися. Отже, Едвардс накинув оком на жінку, яку він подумки зарезервував для себе.
— Ну, вирішуйте вже! — роздратовано мовив він. — Ви
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стерв'ятник - птах терплячий», після закриття браузера.