Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

— Поїхали, Дім.

За кілька хвилин ми зупиняємось біля «Моне». Я ковтаю. Мало того, що я зовсім не одягнена для закладу такого рівня, так мене тут ще і знають. Надто добре знають.

— Ми можемо поїхати до іншого закладу? — поспішаю сказати, поки Кирило не вийшов з автомобіля.

— Із цим що не так?

— Просто… можна щось простіше?

— Наприклад?

Звісно, ​​він не знає. Кирило, як і я, народжений із золотою ложкою в роті. Я гадки не маю, що тут є в околиці, крім «Моне». Але й у цей ресторан нам йти не можна. Мене там одразу викриють.

— Кирило Вікторовичу, тут неподалік гарне кафе є. Можемо заїхати.

— Поїхали.

Кирило застібає ремінь безпеки, відкидається на спинку сидіння. Невелике кафе, біля якого зупиняється автомобіль, виглядає так собі, але через брак інших варіантів, ми виходимо з автомобіля.

Мені до такого не звикати. Подружки в мене не багаті, ми часто ходимо у звичайні кафешки, а ось Кирилу явно незвично. Та і співробітникам кафе поява чоловіка на дорогій машині з особистим водієм та в костюмі відомого бренду, здається чимось надприродним. Але ми тут. Сідаємо за столик, нам приносять меню.

Кирило обмежується подвійним еспресо. Я ж замовляю круасан із полуницею й вершками та лате. На повноцінний сніданок це заледве схоже. Я сама це чудово розумію. Кирило тут їсти не буде, а я занадто швидко впораюся зі своїм замовленням, щоб мати змогу затриматися на довше.

— Тут є скрембл та авокадо-тост, — говорю Кирилові.

— Відмовлюся, дякую.

— Вибач за… це, — я обводжу поглядом кафе.

Воно цілком пристойне. Набагато краще за ті, у які ми заходимо з подругами.

— Це не ти порадила, а Діма.

— Залишиш його без премії, — жартую.

— Так, так і зроблю, — відповідає Кирило.

При цьому я не можу зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.

Перед нами ставлять замовлення. До своєї чашки еспресо Кирило навіть не торкається. Дивиться, з яким апетитом я їм. Мені ніяково трохи за те, що залишила його без сніданку, але це не заважає мені з’їсти весь круасан і запитати його лате.

— Ти навіть не скуштував каву.

— Вип’ю на роботі.

Я хочу щось сказати, але Кирило мене перебиває. Простягає мені круглий блістер з однією маленькою пігулкою. Я одразу його забираю, кручу в руках.

— Це екстрена контрацепція. Тобі потрібно випити пігулку, щоб уникнути наслідків.

Я глитаю. Дістаю пігулку з блістера, а потім дивлюсь на Кирила. Поняття не маю, звідки береться неконтрольоване бажання його позлити. Мабуть, мені хочеться побачити його емоції. Зрозуміти, що він теж нервує, адже сидить тут, бачте, спокійний. Врівноважений такий, наче нічого не сталося. Мов презерватив не в нього порвався. Я всю дорогу в голові прокручувала те, що сталося, думала. А він пігулку купив і що… усе?

А от і не все…

Я затискаю пігулку в долоні й дивлюся на Кирила, гордо задерши підборіддя:

— А що як я відмовлюся?