Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

Почувши бажане слово, обидва лелеки навіть підскочили від радості і так швидко подалися з коридору, що сова ледве встигала за ними.

- Спасителько наша! За все, що ти зробила для нас, я буду вічно дякувати тобі,- звернувся ніжно до неї каліф і, тричі поклонившись на схід, проговорив «Мутабор».

Старший візир зробив те ж саме.

В одну хвилину обернулися вони в людей і, заливаючись слізьми, упали один одному на груди.

Коли ззаду щось зашелестіло. Вони оглянулись: перед ними стояла дивної вроди панна, одягнена в пишне убрання, і простягала їм руки.

- Ви не пізнаєте колишньої сови? - заговорила панна.

Каліф стояв здивований: він не міг одірвати від неї очей.

На другий день, як тільки надворі розвидніло, всі вони троє помандрували в Багдад. В кишені каліфа знайшлась не тільки табакерка з порошком, а й гроші, щоб купувати по дорозі все потрібне.

Коли багдадці угледіли свого улюбленого господаря, то усе місто схвилювалось і загуляло від радощів.

Щодо Мірци, то ніхто не міг про нього згадувати без огиди.

На раді всі одноголосно ухвалили засудити його до смертної кари. По велінню каліфа ворожбита повісили в тій самій кімнаті старих руїн, де так довго конала принцеса, обернута в сову.

Синові ж ворожбита, невинному в злочинствах батька, він дав змогу вибирати краще: або умирати на шибениці, або понюхати порошку. Він згодився на останнє і перетворився в лелеку.

Каліф одружився і зажив щасливо зі своєю молодою дружиною. Старий Манзор щодня приходив до них після обід, і тоді вони згадували минуле і сміялися.

Коли каліф був занадто веселий, він не раз, жартуючи, передражнював візира, як той ходив, махав крилами і, обертаючись на схід, розпачливо мукав: «Му, му, му». Жінка каліфова і діти дуже тішилися з каліфових жартів, але коли вони переходили край, старий візир підходив до його і попереджав на вушко, що може віддячити, розказавши пані, як колись каліф-лелека боявся побратися з нею, думаючи, що вона стара і невродлива.

В щасті та в долі жив колись у Акорі Леціх. У його було двоє дітей: син Мустафа і дочка Фатьма. Вони були майже однолітки, на два роки тільки Фатьма була молодша від брата.

Дуже вони любилися і жили так, як і слід жити брату та сестрі: тихо та любо. А як догоджали старому та хворому батькові! В той день, коли Фатьмі сповнилося шістнадцять років, брат урядив пишне свято. Він запросив на це свято всіх подруг своєї сестри і в садку свого батька зранку до вечора частував їх найсмачнішими стравами, а ввечері на величезному човні повіз їх гуляти по вільному, широкому морю.

Чудесне море було в цей вечір, і дівчата, захоплені красою, стали просити Мустафу повезти їх далі на простір.

Не хотілось Мустафі відбиватись далеко від берега, цими днями він запримітив серед хвиль розбійницького човна, але дівчата так пристали до його, що він мусив згодитись. Недалеко від міста стали і розляглися на самому березі високі гори. Туди захотіли дівчата поїхати і подивитись, як заходить вечірнє сонце і потопає в морі. І не встигли дівчата надивитись на красу вечірнього сонця, як запримітили десь поблизу непевного човна з непевними людьми. Передбачаючи лихо, Мустафа велів повернути човна і гребти до берега.

І Мустафа не помилився. Ледве розбійники помітили його намір, як усіма силами налягли на весла і незабаром стали між берегом і човном Мустафи. Бідні дівчата не знали, що робити. Вони позіскакували з місць, заметушились на човні, стали кричати, плакати.

Даремно Мустафа просив їх заспокоїтись, даремно благав їх сидіти тихо, щоб не перекинути човна,- дівчата ламали руки і доти бігали, доки не перекинули човна і не попадали в воду. А між тим давно вже з берега стежили за непевним човном і ледве угледіли небезпеку, як кинулись рятувати. Та опізнилися човни: далеко вже були розбійники, а навкруги боролися з хвилями дівчата і простягали руки. Повитягали їх, посадили на човни і стали дивитись навкруги - чи не випливе ще хтось, але навкруги синіло тільки море та гралися хвилі. Через декілька хвилин виявилось, що не ставало Фатьми та її подруги. Замість їх сидів на човні якийсь незнайомий парубок.

Мустафа підійшов до парубка і примусив його признатися, як він опинився на цьому човні. Виявилось, що цей парубок з ворожого корабля, і що товариші, тікаючи, кинули його на поталу саме в той час, як він збирався підхопити неводом якихось дівчат. Він також сказав, що бачив, як двох із них силоміць схопили і втягли на корабель.

Туга старого батька була безмежна, але і Мустафа був не менше засмучений. Він втратив не тільки сестру, але й свою молоду, що була вже давно йому обіцяна батьками.

І не побрались вони тільки через те, що батьки Зораїди були бідні і простого роду.

Довго сидів засмучений Мустафа, аж ось його кличе батько до себе. Мустафа пішов.

- Геть з моєї хати! - крикнув батько.- Щоб і духу твого не було! Я проклинаю тебе за твою необачність, і доки я не угледжу своїми старими очима Фатьми, мої прокльони будуть над твоєю головою.

Тяжко вразили ці слова і без того бідолашного Мустафу. Він скорився долі, ні слова не сказав батькові і тихо пішов до бранця-розбійника, щоб про дещо у його дізнатися. Ще до розмови з батьком він поклявся розшукати дівчат і рано чи пізно, а вернутися вкупі з ними.

Розбійник признався, що товариші його - рибалки, що, наловивши риби, вони везуть її в Бальсору і там розпродують на базарі.

Коли Мустафа вернувся додому, щоб дещо взяти в далеку дорогу, старий наче пом’якшав і прислав Мустафі гаманець із золотом. Мустафа подумав і взяв його. Потім він пішов до батьків Зораїди, обливаючись слізьми, попрощався з ними і поїхав по шляху в Бальсору. Морем було б куди швидше і спокійніше їхати, але в те маленьке містечко, де він жив, не заходили кораблі, і він мусив їхати верхи на коні. Кінь у його був добрий, і він сподівався на шостий день бути у Бальсорі, в усякому разі, не пізніше розбійників. Та на четвертий день, увечері,