Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

повелителю! - прошепотів раптом лелека-візир.- Хоч для старшого візира, а тим більше для лелеки, слово «жах» не повинно існувати, тим не менш я вважаю своїм обов’язком признатися тобі, що мені страшно неабияк!.. Боюсь примар, бо чую за нашими стінами чийсь стогін...

Каліф почав прислухатися і швидко впевнився, що приятель його не помиляється.

Дійсно, за стіною чувся якийсь стогін, неначе стогін людини.

Каліф ступив уперед, щоб піти на стогін, але візир схопив його за крило, благаючи не ставити своє життя під справжню небезпеку. Каліф, одначе, його не послухав, бо під пір’ям у його ховалося сміливе серце, вирвався і побіг по темних сінях. На краю сіней він помітив напівзачинені двері і почув зовсім виразно чийсь плач і стогін.

Штовхнувши неабияк носом у двері, він спинився вражений і здивований. Він угледів на підлозі біля вікна осяяну тихим відблиском місяця сову. Із очей її капали сльози.

Побачивши каліфа і вдалині за ним візира, сова радісно крикнула, обтерла сльози і навдивовижу їм заговорила людським голосом, на чистій арабській мові:

- Прошу заходити, добрі лелеки! Я давно вже жду вас, як вісників спасіння. Мені напророчено, що рано чи пізно, а мені принесуть лелеки велике щастя.

Каліф витяг уперед свою довгу шию і, шаркнувши своїми тонкими ногами, промовив:

- Приймаючи на увагу твої слова, шановна сова, я приходжу до висновку, що ми з тобою товариші по горю, але ти даремно сподіваєшся, що ми можемо стати тобі у пригоді. Коли розкажемо тобі свою сумну історію, то впевнишся, що я говорю правду.

І каліф переказав сові усе те, що ми уже знаємо.

Коли він скінчив свою сповідь, то сова вважала обов’язком розповісти і про себе.

- Моя доля не краща за вашу,- почала вона, водячи гарними очима.- Я єдина дочка короля Індії і мене звуть Луса. Як ви, так і я заворожена тим же самим Кошнуром, що хотів висватати мене за свого сина. Але мій батько дуже запальний - він розгнівався і звелів джурам показати йому дорогу.

Тоді ворожбит через деякий час прийшов до мене в сад, переодягнений невольником, і дав мені чогось напитися. Я згодилася і ледве проковтнула частину питва, як раптом обернулася в сову. Я так злякалася, що в тую ж хвилину упала непритомною. Не знаю, чи довго я лежала, чи ні, але коли я отямилась і розкрила очі, то почула голосний і різкий, як ніж, голос ворожбита: «З цієї самої хвилини замість красуні ти будеш совою, будеш або до могили, або до того часу, доки не найдеться така людина, що згодиться побратися з тобою. Це помста за образу мене твоїм батьком».

Мимоволі довелося скоритися, і для мене почалось смутне і безпросвітне життя. Я оселилась в оцих руїнах.

Не тільки люде, а і звірі тікають від мене. Я позбавлена можливості бачити природу, бачити світ і сонце, бо вдень я сліпа, а вночі ледве бачу, та й то лише ясної місячної ночі.

Сповідь завороженої принцеси глибоко вразила каліфа-лелеку. Він стояв деякий час замислений і згодом заговорив перший:

- Мені здається, що між нашим лихом, а особисто між нами, єсть багато спільного, але яким засобом ми можемо вийти з цього становища і прийти до порятунку?!.

- Досить легко, - озвалася сова, соромливо опускаючи очі.

- Цебто?

- Ще в дні мого дитинства одна жінка мені напророкувала, що через лелеку я здобуду собі велике щастя. Тепер я цьому вірю і виразно бачу, що наше спільне щастя, себто твоє, твого товариша і моє, зовсім від нас недалеко.

Каліф попрохав сову говорити трошки зрозуміліше.

- Треба тобі сказати, що той лихий ворожбит буває раз на місяць серед цих руїн. Він тут бенкетує в одній величезній залі, рядом з цією кімнатою, і завжди так голосно розмовляє зі своїми спільниками, що мимоволі доводиться усе чути. Говорять вони про всяку всячину і іноді вигукують якісь незрозумілі слова. Легко, може статися, що вони згадують і те слово, яке у тебе вилетіло з пам’яті!

- О моя люба принцесо,- скрикнув каліф, підскочивши від радості.- Благаю тебе, покажи, де міститься та зала, і скажи, коли чарівник прийде сюди.

- Можу охоче зробити і те, і друге, але за однієї умови,- відповіла сова, трошки подумавши.

- Говори, говори, швидше! Я зроблю усе на світі, що забажаєш ти!

- Мені теж не дуже приємно оставатись совою і не менш від вас хочеться стати людиною, але це може бути лише тоді, коли хто-небудь з вас згодиться одружитися зі мною.

Слова завороженої принцеси примусили замислитись лелек, і вони мовчки переглянулися. Потім каліф одійшов набік з візиром і завів таку розмову:

- Те, що нам зараз розповіла сова, звичайно, нісенітниця, але все-таки я думаю, що ти, наприклад, міг би одружитися з нею.

- Як! - крикнув сердито лелека-візир.- Мені, дідові старому, одружитися з нею, щоб вона видряпала мені очі! Дякую за ласку! Чи не хочете ви самі послати старостів! Ви і молодші, і вам більше личить узяти за себе таку молоду і вродливу принцесу.

- А хто посвідчить, що вона і молода, і вродлива? Одружитись з нею зараз - це однаково, що купити порося, у мішок зашите!

Довго каліф умовляв старого Манзора, але впевнившись, що той нізащо на світі не згодиться на шлюб, рішив, нарешті, сам посвататись.

Сова несказанно зраділа, і, сповістивши, що ворожбити мусять зібратися сьогодні ж, вона повела свого молодого туди, де містилася зала.

Йти довелося довгим коридором, в кінці якого, через щілину, пробивалось невеличке пасмо світла.

Чим більше вони наближалися до щілини, тим частіше сова нагадувала, що вони мусять бути якомога обережнішими і не робити шуму.

Глянувши у замкову щілину дверей, вони угледіли величезну кімнату, надзвичайно гарно прибрану і осяяну сотнями ламп і люстр. Посередині стояв круглий стіл з усякими стравами і питвами.

Кругом столу сиділо восьмеро людей. Серед них вони зразу пізнали того самого торговця, що порадив їм колись купити табакерку з порошком. Він говорив голосніше від других і розповідав добре відому нам історію про каліфа і старого візира.

- Яке ж ти слово загадав їм? - спитав хтось із присутніх.

-