Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А що ви робили в міліції, можна дізнатися? — спитав, усміхнувшись, Грінченко.
Сем трохи вийшов з берегів, ну і я теж.
— Крику було достатньо, — докинув я. — На щастя до серйозного рукоприкладства не дійшло, та й міліція була поряд…
Грінспен похитав головою:
— Отже, вас таки послали?
— Ну можна і так сказати, — знизав я плечима.
— Цей прохіндей, головлікар, сказав, що діагноз був встановлений правильно! — майже прокричала Віка.
— Он як, — кивнув Грінспен з виглядом людини, яка ніколи не помиляється.
— Вони всі там пов’язані! — ще з більшим запалом, ніби наново переживаючи нелегкий день, прокричала Віка.
— Гриню, — сказав якомога спокійніше я. — Ти можеш порекомендувати якихось юристів, які могли б виступити у цій справі на нашому боці?
Грінспен замислено кивнув.
— Я постараюсь щось придумати…
— Буду вдячний. Ми всі тобі будемо вдячні.
За кілька днів до мене вранці у кімнату зайшов Грінспен. Його годі було впізнати — майже бездоганний костюм, біла сорочка, краватка.
— Збирайся, — коротко сказав він мені. — Поїхали.
— Поїхали куди?
— В лікарню, звичайно. На розмову до головлікаря.
— Ти знайшов юриста?
— Ну можна і так сказати. Юрист — це я.
Я зміряв Грінспена поглядом.
— Слухай, можливо в банку ти і мав справи в юридичній сфері, але ж тут все зовсім по-іншому. Ти впевнений, що зможеш це потягнути?
— Так, впевнений, — рішуче кивнув головою Грінспен і додав. — Всі необхідні матеріали я зібрав. — Тут він показав в куток, де, як з’ясувалося, стояв його модерний портфель.
— А Віка в курсі цього всього?
— Так, вона вже чекає на вулиці.
Зрештою, мені не лишилось нічого, як швидко зібратись і вийти на вулицю, де на нас вже чекали Віка із Семом. Ми завантажилися у Семенову машину і поїхали в лікарню. Поки їхали, з розмови Сема та Віки я зрозумів, що рішення Грінспена теж виявилось для них несподіванкою, проте вони так само, як і я, не сперечалися з ним.
Ми піднялися до головлікаря вдвох — я і Грінспен. Сема та Віку він попросив лишатися в машині, аби, за його словами, зайвий раз не розпалювати ситуацію. Коли зайшли у приймальню, секретарка відразу ж потяглася до телефону. Грінспен прочитав її рух і застережно підняв руки.
— Думаю, ми вже не повернемося до того характеру обговорення, яке відбувалося тут учора. Я юрист і хотів би нормально і цивілізовано обговорити з вашим шефом всі аспекти майбутнього судового процесу.
Секретарка недовірливо дивилася на нас, вочевидь напружено щось обмірковуючи.
— Дякую, — мовив Грінспен, відкриваючи двері до кабінету головлікаря. Я поплентався за ним, а за мною побігла щось примовляючи перелякана секретарка. Вочевидь головлікар кудись збирався, бо саме в цей момент він стояв коло столу і перебирав якісь папери. Він запитально глянув на нас, на що Грінспен одразу ж відрекомендувався йому як Вікин юрист.
— Вибачте, а що саме ви від мене хочете? — запитав головлікар з ледь помітною усмішкою.
— Я хотів би провести з вами попередню бесіду перед тим, як звертатися до суду, — відповів Грінспен.
— Ну, власне, ми все вже вчора проговорили, і, зрештою, у нас теж є юрист, і вам краще буде переговорити саме з ним.
— Можливо й так, але я хотів би з’ясувати деякі аспекти цієї справи саме у вас.
Лікар стояв, схрестивши руки. На його вустах продовжувала грати ледь помітна усмішка.
— Здається, вчора я досить вичерпно пояснив, що в даній ситуації ми не винні. Висновки нашого лікуючого лікаря, прописані ним рекомендації щодо лікування були зроблені на фаховому рівні і відповідали тій ситуації з перебігом патології…
— Якої потім не виявилося…
— Яка, вочевидь, була локалізована, а потім і ліквідована завдяки нашим фаховим діям…
Грінспен зітхнув, потім спитав тихо, спокійним голосом, так, наче мова йшла про незначну річ:
— Скажіть, чому ви їх прикриваєте?
Вуста головлікаря, здається, трохи сіпнулися, проте ледь помітна усмішка так і не щезла.
— Будь ласка, будьте акуратні, добираючи слова. Ви не дитина. Тому пам’ятайте, будь ласка, в якому світі живете.
— Мені здається, ви справді непоганий лікар, у вас навіть руки справжнього хірурга, чому ж ви це робите? — спитав Грінспен дивлячись просто у вічі лікарю.
Очі головлікаря зблиснули якимось невідомим до цього блиском.
— Я ні-ко-го не при-кри-ва-ю, — мовив він по складах. А потім додав з якоюсь гидливістю в голосі, наче був вимушений говорити з людиною, яку він глибоко зневажав. — А зараз зробіть таку ласку — залиште цей кабінет. Не примушуйте мене кликати когось, аби вас звідси просто викинули.
— Але я хотів би показати вам дещо, — не вгавав Грінспен.
— Покажете моєму юристові, — відрізав лікар. — До побачення.
На цих словах він відвернувся від нас до столу і знову почав перебирати папери. Грінспен відкрив свій портфель і, напружено
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.