Читати книгу - "Борги нашого життя"

сопучи, почав у ньому порпатися. Це продовжувалося якусь мить. Далі події розвивались у пришвидшеному темпі. Він блискавично витягнув те, що шукав, і в кліп ока опинився за спиною лікаря. І в цей момент я розгледів, що в руці у Грінспена був… молоток. Міцний, важкенький молоток із Семової майстерні. І ще не встиг я до кінця зрозуміти мету, через яку зараз у цій лікарні, в цьому кабінеті, Грінспен замість документів витягнув молоток, як він зі всією силою, наче забивав неслухняний цвях, опустив молоток на руку головлікаря, що досі перебирав папери на столі. Здається, мені вчувся хрускіт кісток пальців, що ламалися. Лікар закричав від болю. А Грінспен обернувся до мене і гукнув:

— Тікаймо!

І ми рвонули з місця. Рвонули так, наче за нами гналася вся лікарня, перекинувши у дверях секретарку, яка заверещала з переляку високим фальцетом. Ще пару секунд —і ми не зчулися, як опинилися перед Семовою машиною, в яку й заскочили з розгону.

— Рушай! — закричав не своїм голосом Грінспен, і ми рвонули з місця.

— Що, що сталося? — спитала перелякано Віка.

— Цей псих розфігачив молотком руку головлікарю! — закричав я не своїм голосом.

— Що?! — в один голос спитали Віка з Семом.

— Він витягнув зі свого портфеля твій молоток, Семе, і з усього маху вгатив ним по руці цьому лікареві! — продовжив я.

— Нічого собі, — протягнув Сем. — Це правда? Гриню, що трапилося?

Грінспен зітхнув:

— Ну в принципі Андрій розказав майже все…

— Ти реально розбив йому руку?

— Ну так. Шкода, що не дві…

— І що тепер буде? — спитала Віка.

— Нічого особливого. Місця нашого проживання вони не знають. А головлікарю скоро буде не до цього.

— Чому?

— Я отримав базу хворих цієї клініки. Попросив декого, мені й злили. Ось тепер по всій цій базі я надішлю повідомлення про те, що у цій лікарні займалися шахрайством. Розкажу про нашу історію і назву прізвища — і головного лікаря, і тих, хто тобі, Віка, безпосередньо ставив діагноз. І запропоную пацієнтам перевіритись в інших лікарів — і щодо діагнозів, і щодо лікування. Думаю весело буде…

— Можливо тоді можна було б обійтися без молотка? — вставив я.

— Ні, Андрію, не можна було. Без молотка ніяк, — похитав він головою.

— Ти справді псих, Гриню, — усміхнувся Сем.

— Ти навіть не здогадуєшся який, — засміявся Грінспен.

По приїзді додому всі якось одночасно вирішили напитися. Віка досить швидко накрила на стіл, а одного мого з Семом походу у найближчий магазин виявилось задосить, аби уповні забезпечити нас усіма можливими видами спиртного. Вочевидь нами володіло бажання напитися до безтями. Ми пили коньяк, горілку й вино, не вельми переймаючись завтрашнім днем. Не дивно, що за якихось півгодини всі вже були добряче напідпитку. Тому, взявши з собою келихи і пляшчину якогось алкоголю, висипали з хати подихати свіжим повітрям. Надворі сутеніло і було по-осінньому прохолодно. Раптом десь знадвору почулася танцювальна музика, і Віка, скинувши з себе вовняну ковдру, яку вона прихопила з будинку, пустилася в танок. З неба лилося холодне місячне сяйво, Віка у тоненькій блузці танцювала посеред двору, а ми утрьох невідривно дивилися на неї, наче на якусь казкову істоту. Та вона і направду видавалась неземною істотою, в білій блузі і з розпущеним волоссям, ідеально виконуючи танцювальні па в місячному світлі під невідому музику.

— Дякую, — раптом ледь чутно промовив Сем, повернувшись до Грінспена.

— За що? — стенув плечима Грінспен.

— За неї, — показав у бік Віки Семен.

А вона танцювала і танцювала. Та ось вона ніби наштовхнулася на невидиму стіну, зупинилась і почала осідати на землю так, ніби останні сили залишили її. Сем підхопив її на руки і поніс у будинок.

Ми лишилися з Грінспеном удвох.

— Віка дуже гарна дівчина, — сказав він.

— Так, Сему з нею справді пощастило, — погодився я.

Грінспен налив нам обом з пляшки, яку ми прихопили з дому. Здається, це було червоне сухе.

— Ти й далі сердишся на мене, що я вдарив цього лікаря? — спитав він.

— Це було жорстоко. А головне — для чого? Реально, ми могли б приперти їх до стіни законним шляхом.

— Законним шляхом? — перепитав Грінспен. — Андрію, ти просто не можеш уявити, скільки разів я намагався вирішувати подібні справи законним шляхом. Скільки сил і нервів я витратив на цей законний шлях. Хочеш знати який результат?

— Так, цікаво було б дізнатися.

Грінспен по-особливому, з прикрістю, глянув мені у вічі і піднісши свою руку на рівень моїх очей, склав вказівний і великий пальці у вигляді овалу.

— Зеро, — мовив він. — Мій результат — зеро.

— Я не вірю…

— Цю систему, — перебив він мене, — законним шляхом не зламати, тому що закон теж став складовою цієї системи. Андрію, ніколи не кажи, що я був жорстоким, чи робив щось не так. Я робив і роблю те, що треба зробити.

Він підняв руку, в якій тримав келих, і одним махом випив вино.

— Гадаю прийшов час сходити в магазин, — мовив я. — До ранку