Читати книгу - "Борги нашого життя"

коли ми сиділи на кухні і пили чай, Віка ніби між іншим сказала, що згодна піти на медичний огляд, якщо знайомий Грінспена порекомендує нормальних фахівців. Грінченко мовчки кивнув головою і відразу пішов у свою кімнату до комп’ютера, через який він підтримував зв’язок зі своїм знайомим. Уже наступного дня за рекомендаціями Віка лягла у лікарню.

Звичайно ж, ми всі за неї переживали, а найбільше Сем, який просто місця собі не знаходив. Він покинув своє майстрування, годинами тинявся по двору чи взагалі виходив на вулицю, безперестанку палив. На щастя, все це тривало недовго. Віка повернулася буквально за кілька днів, хоча ми чекали на неї лиш наприкінці тижня. Приїхала сама, нікого не попередивши. Одного погляду на неї було досить, аби зрозуміти, — щось трапилося. Вона реально виглядала розгубленою. Поставивши зібрану у лікарню валізу, Віка сіла на лавці біля будинку і мовчки втупилася перед собою.

— Ну як справи? — першим підійшов до неї Сем.

Віка мовчки знизала плечима, продовжуючи вивчати простір перед собою.

— Ти можеш конкретно сказати чи ні?! — не стримався Семен.

Віка гостро зиркнула на нього:

— Не кричи на мене! — крикнула вона і вже більш спокійним тоном продовжила:

— Одне слово, мені сказали, що у мене… що у мене нічого немає. — Тут Віка хитнула головою, ніби сама собі підтверджуючи щойно сказану новину. — Так і сказали.

— Як то нічого немає?!

— Ось так. За їхніми словами, навіть студент сказав би, що у мене нічого немає…

— Ти їм віриш?

— Так, з того, що я чула — вони справжні профі.

Сем повільно видихнув. Видихнув так, наче до того він просто не міг дихати. Після чого підійшов і поцілував Віку в чоло.

— Таки є Бог на небі.

— На небі, — кивнула вона. — Але мабуть не тут.

— Що ти маєш на увазі?

— Свій попередній діагноз. Він дорого мені коштував. І я кажу не про гроші. Весь цей час я жила мов у пеклі…

— Ти, до речі, ніколи не казала, хто тобі його поставив.

— Один лікар з однієї лікарні…

— Казковий ідіот.

— Я почула й іншу версію…

— Яку? Кажи, не тягни!

— Не кричи! І заспокойся. Мені досить прозоро натякнули, що причина цього діагнозу може бути не чиясь непрофесійність, а зовсім інше — гроші. Лікар, що поставив мені цей хибний діагноз, просто хотів розкрутити мене на гроші…

І саме в цей момент Віка заплакала. Я ніколи до того не бачив, як вона плаче, і майже ніколи, щоб вона була чимось всерйоз засмучена. Все носила у собі, іноді здавалося, що ми ніколи не побачимо її сліз, але цей день таки настав.

Сем брутально вилаявся. Певно я зробив те саме. Потім Сем обійняв її, щось тихо говорив, заспокоював, а потім якось по-особливому спокійно спитав:

— Слухай, а в якій лікарні цей твій лікар працює?

В обід того ж дня ми вже сиділи в приймальні головного лікаря шпиталю, де Віці було встановлено хибний діагноз.

— Так, звичайно, ми розберемося в усьому, — голос головного лікаря діяв як заспокійливі ліки. — Буде проведено всебічну перевірку цього факту…

Головлікар, красивий високого зросту чоловік, навдивовижу чемний розумака, пальцями хірурга натиснув якісь клавіші на комутаторі і назвавши кілька прізвищ, запросив зайти до кабінету. А нам пояснив: викликані лікарі ввійдуть до складу комісії, яка має розслідувати всю цю історію з помилковим діагнозом. За кілька хвилин всі медпрацівники були в кабінеті головлікаря, і ми нормально з ними поспілкувалися, коротко переповівши їм свою історію і відповівши на їхні запитання. Заключення Грінспенового знайомого справило на них неабияке враження. З’ясувавши всі деталі, ми домовились зустрітися за тиждень, аби дізнатися результати проведеного комісією розслідування. Втомлені і задоволені, ми поїхали додому, де на нас вже чекав Грінспен.

— Як успіхи? — спитав одразу Грінспен.

— Гадаю він сяде, — впевнено відповіла Віка.

— Ну я не був би аж таким оптимістом, але йому таки загрожують серйозні неприємності, — додав я.

— Оптимісти, — гмукнув Грінспен.

— Ти щось знаєш? — спитав ураз спохмурнілий Сем.

— Конкретно нічого. Але я знаю, як зазвичай ці справи закінчуються…

— Гриню, давай ти не будеш заражати нас своїм песимізмом, — подав я голос. — Сьогодні і так був реально важкий день.

— Добре, добре, — замахав руками Грінспен. — Я ж нічого. Просто не хочу, аби через тиждень ви були прикро розчаровані…

— От давай цей тиждень проживемо, а далі подивимось, — відрізав Сем.

Рівно за тиждень у той самий час ми втрьох — я, Сем і Віка — мовчки, без жодного звуку, з понурими головами заходили на обійстя. Грінспен так само зустрічав нас біля входу, цього разу з німим запитанням ув очах. Проте ніхто не поспішав прояснити йому ситуацію.

— Семе, поясни, де в лікарні можна було порвати рукав? — спитав Грінспен.

Семен нічого не відповів, лише мотнув головою та промимрив щось злісно.

— Рукав порвали не в лікарні, а вже в міліції, — відповіла Віка.